Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
Чари - магічні слова, фрази, пісні та заклинання, метою яких є захист людини, зцілення хвороб, а також попередження зла, біди чи відьомської дії. Чари були розповсюджені всюди і донині використовуються в народній маги.
«Енциклопедія відьом і чародійства»
Заспів
Кожна подія людського життя, кожен вчинок і вибір, наші думки й мрії карбуються дивовижними знаками на папірусі буття. Щоб нагадати про себе, коли прийде пора. Щоб спрацювати, коли настане урочий час.
І в ту годину - чи навіть мить - з'єднуються минуле і майбутнє. І тоді відкривається криниця свідомості, з якої кожен із нас може черпати сили та можливості. В той час наша буденна свідомість пробуджується до осмислення таємниць. Але в тій мандрівці необхідні провідники. Ті провідники, котрі з правіку знали (і знають) закони управління світом реальних подій та закони пізнання іншого, втаємниченого світу, де зароджуються причини подій.
Ті, кого називають - МАГИ.
...Так народжувалася ідея цієї книги.
Уперше вона виникла не тоді, коли я зустріла її героя.
І не тоді, коли вперше відчула красу й чари Карпатських гір.
І не тоді, коли прочитала книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Хоча саме тоді я по-справжньому полюбила той дивовижний світ, де здіймаються до хмар чорні вершини Карпатських гір, де могутні смереки та бурхливі потоки розповідають бувальщини про сміливих і гордих людей, яких ніхто ніколи не зумів скорити.
Там, серед зелених полонин, зустрічаються Іван та Марічка, щоб ніколи не розлучатися. Там живуть прекрасні нявки, котрі чаклунським співом та дивовижною вродою заманюють молодих легінів у гірські провалля. Там серед скель блукає чугайстер -«лісовий чоловік», він захищає людей від бісиць та усілякої нечисті і запрошує зустрічних до танцю.
І ще там живуть мольфари - чарівники й маги, ясновидці, знавці природи людської та небесної. Віщі мудреці, котрі володіють даром пророцтва і поетичного слова, передбачення долі людської та зцілення. Розповідають, що їм відомі таємниці землі й води, неба та вогню, «коріння лютого» і трав цілющих. Кажуть, вони можуть відвести град чи снігопад від полів, уміють перетворюватися на тварин, знають, як порятувати людину від лиха. Але - можуть позбавити розуму чи й життя. Вони «знають чари» - старовинні таємничі обряди, що здійснюються для того, аби відігнати хвороби чи вигнати нечисту силу, повернути щастя в сім’ю або й накликати лихо-біду на ворога. Старовинні перекази називають цих істот «земними богами». їх боялися, але допомоги просили теж у них.
Я гадаю, вперше думки про подібну книгу зародилися тоді, коли мені, молодій журналістці, батько1 подарував талісман: срібне сонечко з усміхненим личком і напівзаплющеними, ніби в медитації, очима. І сказав: «Цей оберіг зробив один мольфар із Гуцуль-щини».
З іншого боку оберегу карбованими лініями незбагненних письмен дивилася на мене Таємниця. До того моменту слово «мольфар» було для мене означенням героя книги «Тіні забутих предків» та діда-відуна з легенд про ватажка карпатських опришків Довбуша. І звісно, я читала книги американського антрополога Карлоса Каста-неди про шлях старого брухо2 дона Хуана та магічну традицію індіанців племені які, «шаманські» монографії румунського істо-рика-релігієзнавця Мірчі Еліаде та дослідження американського шаманізму. А тепер срібне сонечко на моїй долоні підморгувало примруженими очима, ніби промовляло: в Карпатах дотепер збереглася особлива, втаємничена магічна традиція...
Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах, і ми вирішили здійснити зо дві вилазки в гори. Отаборилися в Косові - одному з найдавніших гуцульських поселень з багатою, повитою легендами історією. Найбільше це місто відоме своїм ярмарком, на якому, за переказами, можна купити що завгодно, - а до другої світової війни, казали, можна було знайти навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, а й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.
Раніше Косів був важливим стратегічним поселенням (історичний центр міста й нині зветься Замковою горою, де збереглися рештки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі «Ідол»: чи творіння рук язичників - предків нинішніх гуцулів, чи химерно обточена водою та вітрами скеля, що нагадувала обрисами знамениті скульптури з острова Пасхи. (На жаль, років зо два тому на Замковій горі почали будувати розважальний комплекс, і природній ландшафт, а разом із ним «Ідол» почали поступово руйнуватися.)
...Із Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Со-кільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки.
У довколишніх селах розповідають:
неподалік від Сокільського в лісі є скеля,
що в ній колись давно опришки сиділи. . ^Якби хто дістався, то багато би там уся-L кого побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі,
L й гроші. Але тяжко до тої скелі добутися, бо Д й стрімка дуже, й нечиста сила туди не до-. , І пускає, як хто туди наближається, то вона Гг
^ ) камінням мече. Та й до тієї печери такі двері У ведуть, що ніхто не годен їх відчинити. А но- у
чами чути, як там душі опришків виграють на флоярі та сопілці так, аж сум побирає... і)
Жив у печерах на Сокільському й один із засновників хасидизму - раббі Ізраель бен Еліазер. Народився він на Поділлі, та з юних літ мандрував, шукаючи істини, вивчаючи священні книги.
Переказ свідчить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошем, аж доки не перетнув йому шлях величний скелястий хребет -Сокільський. Ізраель бен Еліазер сприйняв це як знак із небес і вирішив зупинитися.
Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато - природних утворень, вимитих талими водами в скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитації, намагався в плюскоті гірських джерел і шелесті листя вчути голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються в зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не в старовинних фоліантах. Він - у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього - це любити й берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість.
Раббі Ізраель був містиком і «видющим». Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював візіонерські мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом»3. Казали, що бен Бліазер спілкувався із самим Всевишнім. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Буцімто прийшов гордий опришок до печери, розгнівався на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, та замахнувся барткою. Але рука, в якій був топірець, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним - святий, і перейнявся великою повагою до відлюдника. Звідтоді частенько ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника з Сокільського пам’ятають у довколишніх селах.
Потім Ізраель бен Еліазер спустився з гір, почав проповідувати почуте Слово. Отримав ім’я БаальШем Тов (що означає «учительБожого імені»), а згодом перебрався на Поділля. Серед гуцулів же залишилась легенда про «рахмана», який учив, що корінь світу - в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого4.
Усі ці перекази ми згадуємо, сходячи крутим схилом на вершину хребта. Під ногами в нас - гірська стежка, а навколо - «альпійські луки». І тисячі запахів: наприкінці літа квіти й трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце (і ноги теж) радістю та легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо плаєм5, а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, - там випасаються отари овець.
Минаємо порослий лісом схил, і перед нашими очима, ніби в казці, відкривається старовинна ґражда - маленька дерев’яна хатка. І господар її - старий гуцул - такий самий, як і ті, хто жив тут сто й більше років назад.
[1] Олесь Бердник (1926-2003) - письменник-фан-таст, футуролог, мислитель, громадський діяч. - Тут і далі прим. авт.
[2] Брухо (ісп.) - в країнах Центральної Америки так називають шаманів, чаклунів, знахарів.
[3] Рахмани, або «блаженні предки», - за гуцульськи■ ми переказами прабатьки людей, які живуть у Вирії, посилаючи звідти урожайні дощі та всілякі гаразди.
[4] Згадаймо епізод з фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», коли біля тіла Івана звучить танцювальна музика та відбувається забава.