Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
дванадцять рукавиць, у дванадцять сорочок, у дванадцять хусток — та й подалася в полонину. Але щойно вийшла вона на гору — завіяв вітер, мороз затис — і перетворилася лиха баба на камінь.
І зараз є та скеля — Мартовою Бабою її називають. З-під скелі вода тече, холодна-хо- W лодна, аж зуби судомить. Ніколи, навіть у \, найбільшу спеку, не буває та вода теплою. Г І не варто її пити, кажуть горяни, бо таким ] само холодним може стати в людини серце... ,1
Щовесни, перш ніж річка остаточно прокинеться, перш ніж потече березовий сік і пролунає перший весняний грім, мольфари проводять ритуали заклинання стихій: щоб не було повені, щоби буревій не йшов на поля та людські угіддя, а стороною обминав. Щоб «громи, гради й усяка лиха година, всі упирі та упирята йшли на ліси, на гори, де люди не ходять, де кури не піють...»
Березневі дні - це час підготовки до літніх ритуалів, пов’язаних з урожаєм. Наприклад, щоб зберегти впродовж літа сонячну погоду, мольфар набирає в миску першого березневого дощу і закорковує його в пляшечці (це називається мартова вода). І коли треба, щоб із дощової погоди стала сонячна, то в печі розкладається вогонь, а як він прогорить, мольфар розсовує жар на два боки,
як це робиться при випіканні хліба, й тією мартовою водою кропить піч усередині поміж двох вогнів...
А ще рання весна - це час, коли мольфари проводять обряди біля священних місць сили. Бо й скелі, і джерела - вартові та хра-нителі мольфарської мудрості - спали цілу зиму й тепер мольфар віддає часточку власної сили, щоб допомогти їм прокинутися.
Уся Гуцульщина - то єдине сакральне місце. Саме такого висновку доходиш, якщо попоїздиш цими місцями та послухаєш місцевих переказів і легенд. У кожному селі вас нагодують десятком-другим бувальщин, легенд і байок про те чи інше урочище, гору, джерело... Навіть про хату моїх косівських сусідів я почула вельми цікаву розповідь.
Було це літ із сімдесят тому. Будували уґазди нову хату. Як водиться, зводили її -зі смерекових колод. Уже майже скінчили будівництво, аж тут настало велике свято — чи то Великдень, чи Трійця. У неділю всі пішли до церкви, а дорога до церкви вела повз цю хату. Відстояли люди службу Божу, йдуть назад, чують: у хаті на горищі цюкають сокири, молотки, рубанок струже. Перезирнулися люди: ніколи такого не було, щоб у неділю, ще й у велике свято хтось працював — гуцули
вельми шанують свята й неділі. Перезирнули-ся та й пішли собі по домівках, вирішили, що господарі найняли майстрів, а ті хочуть швидше скінчити роботу. Вже й день до вечора схиляється, а на горищі в хаті кипить робота, працюють інструменти. Та сусіди постерегли, що ніхто не виходив з хати за цілий день. Як тільки сонце зайшло — робота стихла, стукіт припинився. Наступного дня з самісінького ранку — те саме. І знову ніхто не виходить. Під вечір сусіди не стерпіли, пішли подивитися: що ж то за майстри такі, що цілісінький день працюють, не виходячи навіть надвір. Зайшли в хату, — стукають молотки! Зійшли на горище — а в недобудованій хаті нікого немає! Лежать інструменти: рубанки, сокири. В стовпах свіжої смерекової пилюки зайчики танцюють. А людей — нема!
Втім, історія скінчилася щасливо. Хату добудували. Вселилися туди ґазди, прожили гарне життя. Щоправда, дотепер іноді в передсвяткові дні хтось постукує на горищі, ніби молоточками. Але яких тільки звуків не почуєш у старому будинку...
І таких історій розповідають чимало по гуцульських селах. То що вже казати про історичні урочища!
Але є в Карпатах місця, сакральні з будь-якої точки зору.
По-перше, це стародавні язичницькі жертовники, що збереглися досить непогано з бозна-якого часу. Та й самі язичники-сонцепоклонники жили тут до XVIII століття. Коли воєводи князя Володимира вогнем і мечем хрестили слов’янські племена, багато тих, хто не хотів приймати візантійський обряд, багато волхвів та відунів, носіїв прадавніх традицій та магічних знань, утекли сюди, в гори, де їх важко було знайти княжим дружинникам. І можливо, тоді волх-вівські знання приєдналися до місцевих магічних традицій, дали мольфарству нову силу і новий зміст...
Майже в кожному куточку Карпат є гори, печери, гаї, ліси, озера, біля яких колись давно - або й не дуже давно - траплялися якісь дива-чудеса, й тепер вони мають особливу біоенергетичну силу. Є священні річки й джерела, вода яких дає оздоровлення хворим, є криниці з чудотворною водою. Особливо багато в Карпатах святих джерел і чудотворних місць, присвячених Матері Божій. І взагалі, культ Богородиці в карпатських горах особливо шанований. Тут варто провести паралель із дохристиянськими традиціями галльських народів, що населяли Західну Європу, де в той час був широко розповсюджений культ Великої Богині. А в християнську добу на тих священних місцях були зведені собори, присвячені Божій Матері, такі, як-от Нотр-Дам.
Особливе ж значення в мольфарській традиції мають річки, деякі гори, вершини та печери. Мольфари шанують водоспади та водокрути на річках, і камені, що омиваються падючою водою, вважаються наділеними особливою магічною силою. Гірські вершини, особливо хребет Чорно-гори, - це теж святе місце карпатських магів. А найвища гора українських Карпат Говерла шанується мольфарами як символ Світової Гори, сакральний центр світобудови. Є на карпатських полонинах і менгіри та дольмени - прадавні камені, подібні до тих, яким здавна поклонялися кельтські племена.
Зустрічаються й кам’яні лабіринти, призначення яких вчені до цього часу не розгадали. Гуцули кажуть, що ті кам’яні спіралі спорудили бозна-коли могутні пращури-ле-лети. Подібні споруди з каменю збереглися також на островах Крайньої Півночі, в Північній Америці, вже не кажучи про знаменитий лабіринт на Кріті.
Вчені намагаються знайти розгадку призначення цих витворів: одні бачать у лабіринтах сакральні місця, де поклонялися підземним богам, інші вважають, що вони призначалися для весняних аграрних ритуалів, дехто з дослідників схиляється до думки, що ці давні лабіринти - величезні торсійні генератори, що передають і приймають сигнали з Космосу, і що всі лабіринти на планеті - це один гігантський комп’ютер, залишений в незапам’ятні часи мудрими інопланетними прибульцями.
Але безсумнівним залишається єдине: в цих мегалітичних утворах чітко простежується образ спіралі, яка в європейських народів ще з часів трипільської культури була символом вічності, плинності-повторю-ваності часу, постійних змін у природі, світі, житті людини. Спіраль-лабіринт зустрічається у візерунках на кераміці та у вишивці, в художніх деталях одягу, в ритуальних танках-хороводах. Спіраль - чи не найдавніший символ вічноплинності Всесвіту; це й джерело буття, в якому плинуть всі живі істоти, це й людські долі, що сплітаючись утворюють візерунок життя, а для мольфарів - це ще й символ їхнього магічного шляху: символ часу, що огортає своїми кільцями свідомість і включає шамана в обіг світових сил. А можливо навіть - лабіринт таємниць буття, які мусить розгадати той, хто наважується рушати шляхом пізнання цих загадок...
Є в Карпатах і такі прадавні, могутні й загадкові «місця сили», що діють і сьогодні. Вони привертають увагу вчених та дослідників, а місцеві жителі оточують ці урочища легендами та страшними бувальщинами. Мається на увазі передусім озеро Несамовите, що причаїлося в самім серці Чорногори. За будь-якої погоди його плесо непорушне. І кажуть, що дна в цього озера немає. Та варто необережному мандрівникові кинути в озеро камінець, як відразу над ним збираються чорні хмари та зчиняється негода, гроза чи буря. Мольфари розповідають, що в озері живе прадавній дух, повелитель бур та гроз. Він спить у тих глибоких водах, і не варто його будити. Чи так це - напевно сказати не можна. Але щороку знаходяться сміливці, котрі бажають на власні очі побачити, що буде, якщо вкинути камінь у плесо озера. Місцеві мешканці розповідають жахливі історії про необережних «дослідників». Кажуть, декого після того вже ніколи не бачили: вони щезають назавжди, і за легендою, їх викрадають гірські духи, караючи за неповагу до своєї оселі. Але якщо хтось приходить до озера з повагою, духи ту людину не чіпають. Майстри, які виготовляють музичні інструменти, впевнені, що трембіти з дерева, вимоченого у водах Несамовитого, найдзвінкіші.
Я бувала біля Несамовитого, відчувала його спокійну велич. Під час наближення до озера людину охоплює якась особлива внутрішня тиша, тривожна й велична, вона тремтить у душі, немов струна. І відчувається, що не можна, щоб ця струна порвалася чи ослабла, інакше стародавня долина не прийме тебе. Що тоді станеться - знає лише дух озера Несамовитого... Напевно, є місця, куди не варто ходити тільки заради цікавості.
...Коли приходить весна і скресає крига на водах, коли перша травичка проб’ється з-під снігу й перша пташка провістить наближення весняного сонця, Мольфар вирушає в гори, щоб здійснити там давній мольфарський обряд отримання Сили. Для цього потрібне дике, незаймане місце, де «сходяться світи».
І - цілковита самотність.
- Могутність самоти настільки величезна; -говорить Мольфар, - що проста людина навіть не в змозі цього збагнути. Тільки мольфар, який знає інші світи, світ людей і світ власного серця, може поцінувати цей стан: коли залишаєшся віч-на-віч із власною сутністю...
Чому так багато людей боїться самотності? Здавалося б, якщо бажаєш зберегти свою неповторність, то навпаки слід прагнути якнайповнішої самотності. Але насправді - не так. Людська свідомість завжди розділена: якась частина в нас всередині прагне самотності, самоти, а інша частина бажає охопити, завоювати якнайбільше навколишнього простору, ввібрати в свою сутність істот, людей, події. Вирішити цю дилему можна тільки, якщо збагнеш: те, чого наша буденна свідомість боїться, - і є рішення. Коли ми залишаємось наодинці із самим собою (а чи не цього боїться більшість із нас?), бачимо себе такими, які ми є насправді, а не тими, якими нас показує дзеркало соціуму, нашого середовища, щоденного життя в натовпі...
Тож мольфар іде в гори і знаходить - за ознаками, відомими тільки йому одному, -печеру.
ін прийшов сюди й розпалив багаття. Він годує вогонь сухим хмизом і освяченими травами, і таємними замовами. Він узяв до рук священний інструмент. Він піднімає обличчя догори — і прадавні звуки злітають із його вуст, тільки ніхто їх не чує. Чи є зараз у світі людина, котра б тісніше сплелася з природою? Хіба що його духовний побратим — на Сході чи на Заході, в Північній Америці, в Тибеті чи в Сибіру. Вони навіть зовні нагадують один одного, мов діти одних батьків.
Коли мольфар проводить до кінця свій таємничий обряд і поєднується з духами, він заходить у печеру, залишає біля входу свої обереги та свій одяг, свої інструменти й навіть, якоюсь мірою, свою особистість. Тепер він замурується в печері - без їжі й води. Він обкладеться дерном і мохом, затулить вхід камінням так, щоб жоден промінь сонця, жодна пташина пісня, жоден звук іззовні не проникав у цей притулок. Потім він занурюється в медитацію, настільки глибоку, що навіть пульс падає майже до нуля, і перебуває в такому стані впродовж дванадцяти днів. Так він очищається від усієї скверни та нечисті, що могла прилипнути до нього протягом року під час лікувальних сеансів чи магічних обрядів. Так він оновлює своє біополе і духовну субстанцію. Так він отримує новий заряд магічної сили. Увесь цей «печерний» ритуал мольфар здійснює в повному мовчанні. Німота - знак приналежності до іншого, «навського» світу. Мольфар стає там своїм, тобто «німим», отримує здатність здійснити дії у тому світі, отримати там нові можливості й щось принести звідти в наш світ.
Урочище Кам’янистий.
Ці петрогліфи знайдені на стінах природних печер у Карпатах.
Хребет Сокільский. Хто залишив ці знаки? Можливо, якісь мольфари-відлюдники, що проводили в цих місцях свої таємничі ритуали?