Читать книгу «Знаки карпатської магії» онлайн.
одичко-орданичко, я тебе беру — на ш допомогу, на лікування, на щастя, на здоров’я. Обливаєш ти луги-береги, коріння-каміння, всяку віру і всяке дихання. Поможи ж мені з Небесними Силами і предковічними словами.
- Коли йдете набирати священну воду, - каже Мольфар, - варто очистити свої думки й помисли. Коли приходите до джерела, треба поклонитися йому та проказати примівку. Отоді та вода дасть тобі силу для помочі людям, бо вона має власну пам'ять, несе інформацію про всі покоління і всіх людей. І вода може розказати мольфарові про кожну людину, якою він цікавиться. Вода - це життєдайна енергія Матері-Землі, вона така чиста, мов мала дитина: у води нема таємниць і нема ворогів. І якщо прийти до неї з таким самим по-дитячому чистим серцем, вона поділиться всіма своїми знаннями... І в цьому нема нічого чародійного. Раніше, коли серце в людей було незатьмарене марнолюб-ством та заздрощами, були вони чисті духом і розумом, тоді розуміли мову води, рослин, вогню, вітру. Зараз таке знання залишилося тільки в шаманів, у спеціально навчених людей, які перейняли цей дар і несуть його, мов дорогоцінну ношу...
Наша розмова перервалася приходом чергового пацієнта. Я вийшла надвір. Стояла .морозяна зимова ніч. Над білими вершинами гір мерехтіли величезні зорі, що здавалися аж ніби волохатими. Десь далеко відлунювали дзвіночки. Напевне, юнацька ватага колядників ходила навколишніми селами, бажаючи ґаздам доброго врожаю та щастя в наступному році.
Я вирішила пройти стежкою до зимового Черемошу. Але не встигла наблизитися до хвіртки, як раптом...
Могутня сила, яку неможливо назвати й описати словами, підхопила мене. Земля шалено закрутилася під ногами в один бік, світ перед очима повільно поплив у інший. Зорі затанцювали перед очима несамовитий танок-аркан. Я схопилася за паколи паркану, щоб не впасти. Заплющила очі... А вихор дивовижної, прадавньої магії, що чинилася в домі, огорнув простір довкола, а далі підхопив і мене. Він відносив мене кудись вдалину... все далі й далі... Зорі, величезні, волохаті, підморгували мені, їхній сміх відлунював срібними передзвонами. Величезний, медово-золотавий місяць виростав до неймовірних розмірів, затуляючи виднокіл. І коли мені здалося, що я вже можу доторкнутися рукою до нього... магія раптом зникла. Я повільно приходила до тями...
Повз мене пройшов відвідувач. Запахло травами. Гримнула хвіртка.
Я повернулася в хату, до розмови...
Та розмова вже була непотрібна - після того, що я пережила за кілька хвилин перед тим. Я в єдину мить пізнала могутність цієї традиції. І якщо в мене ще лишалася крапля здорового скептицизму мешканки великого міста, то в ті кілька хвилин шаленого польоту між зорями весь він випарувався. Залишилася тільки повага до прадавнього знання, що його бережуть окремі люди тут, у серці Карпатських гір. Та ще - бажання пізнати цю науку про вічність настільки, наскільки вистачить сили й змоги.
Частина третя
ВЕСНА ОЧИЩЕННЯ
ВОГОНЬ І ЗЕМЛЯ
Мольфарська
ініціація.
Місця сили. Жіноча магія
Ініціація, або ж посвята, - акт введення учня в курс езотеричних [таємних] знань... Як правило, це особливий ритуал, до якого входить очищення та освячення учня, різні випробовування та символічні обряди.
«Енциклопедія містичних термінів»
Засвічу свічу Проти сонечка, Гияо йді/, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше. Засвічу свічу Проти місяця, Гылго йду, -А вода по каменю. А вода по білому Іще тихше...
Старовинна пісня
Коли я знову їду в це гірське село, що стало мені майже рідним, - сніг уже розтанув і перша травичка пробивається з-під торішнього листя. Чорний Черемош сердито набундючився всіма своїми чорно-сивими бурунами, погрожуючи: «Ось як схочу...» Та ніколи не потерпали мешканці цього маленького присілку від повені, бо перша хата від ріки - оселя Мольфара, а він надійно захистить від негоди та розгулу стихій...
Є особливий час на початку березня, коли впродовж трьох днів тисне мороз і йде стужа, хурделиця віє, вітри гудуть. «Мартова баба дише» - кажуть гуцули і розповідають про це легенду.
однієї ґаздині було дві дочки: рідна й небідна. І, як водиться, любила та жінка рідну дочку, піклувалася про неї, а не-Р рідну змушувала тяжко працювати, і не знала
Ч. та дівчина ні любові, ні ласки.
І І І ось однієї ранньої весни, коли ще на поло-Lt нинах і в лісах лежали сніги, а над гірськими
селами гуляв крижаний вітер, захотілося жінці стиглої малини. Покликала вона нерідну дочку й каже: «Йди в полонину та принеси мені малини». «Та де ж я тепер знайду малини?!» — відказує дівчина. А мачуха у відповідь: «Ти йди, і як принесеш мені малини, то прийму тебе додому, а як ні — то геть прожену». Узяла дівчина кошик, взяла коржа за пазуху та й побрела снігами. Довго йшла, — стомилася, змерзла, зголодніла. Сіла на пеньок, дістала черствого коржа та їсть.
Коли підходить до неї якийсь дідок та й питає: «Що ти, дівчино, тут робиш? Чого сидиш сама?» Дівчина відповідає: «Послала мене нерідна мама малини зібрати, а де я її зараз візьму? І сказала, що не пустить до хати, якщо не принесу».
Чоловік нічого не сказав, тільки хитро всміхнувся, розклав ватерку, щоб дівчина зігрілася. А потім кинув їй у полу три жмені жарин і сказав: «Іди додому, та не дивись у полу, доки не зайдеш у хату. А вдома викладеш на стіл».
Дівчина подякувала. А чоловік зник, ніби його й не було.
Прийшла дівчина додому, глянула в полу — а там малина: велика, стигла, пахуча...
Мачуха й каже: «А видиш, ледащице, я ж казала, що в лісі є малина!»
Та й зібралася сама до лісу: одяглася в дванадцять кожухів, у дванадцять постолів, у