Усі гетьмани України: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Другого дня рано військо зійшло з гори і приладилось до наступу. Наступали з трьох боків і йшли з таким завзяттям, що в котрімсь часі змели турецьке військо з валів і увійшли до города. Та тут привітали їх страшенним огнем з вікон і з дахів — кожний дім перемінився на окрему фортецю. Турецькі доми з заґратованими вікнами і сильними дверима. Люде живуть на подвір’ї і огороді, який прилягає до дому, околеного муром.

Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до відступу. Не хотів втрачати людей. Оборонці дуже зраділи, що козаків прогнали. Тим часом козаки позаходили іззаду. Перелазили мури і через огороди добрались до домів, звідки їх ніхто не сподівався. Роззвірене військо стало вибивати впень усіх, кого стрінули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткім часі усі вулиці одна за одною були взяті. В городі настав великий крик і лемент. Мешканці ховались по льохах.

Невольники, дізнавшись, усіх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорців, розбивали двері, ламали на собі кайдани і вибігали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збірне місце, тут були козацькі старшини, котрі роздавали між них зброю, хто був до цього здалий, і формували зараз сотні та посилали у бій…

Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цілою ватагою розсильних козаків. Усюди лежали трупи побитих людей. З домів, з базарів забирали всяке добро і зносили на визначене місце. Сагайдачного всюди вітали радісними окликами: «Слава Сагайдачному!» Невольники ставали перед ним навколішки і підносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цілували в ноги».

Звістка про славний подвиг запорожців передавалася з уст в уста. Ректор Київської братської школи Касіан Сакович так описав заслуги Сагайдачного у цій воєнній експедиції:

Крім таланту військового полководця гетьман Петро Конашевич–Сагайдачний увійшов в історію Запорозької Січі і як представник поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти інтереси українства через переговори і компроміси з польським урядом. Але при цьому слід говорити про роздвоєність політичної самосвідомості Сагайдачного: він твердо відстоював конфесійні права українського народу, та все ж завжди усвідомлював себе підданим короля, громадянином Речі Посполитої. Ця риса характеру гетьмана, певною мірою підігріта його шляхетським походженням, щоразу проявлялася тоді, коли йому доводилося балансувати між інтересами Варшави і Запорозької Січі, інтересами «статечних» козаків і «черні». Звідси його постійні пошуки компромісів з польським урядом. Така позиція гетьмана не завжди вдовольняла рядове козацтво, що і пояснює втрату ним час від часу гетьманської булави.

Як свідчать матеріали переговорів між козаками й представниками польського уряду, які відбулися в 1616 році над річкою Роставицею біля Паволочі та в 1617 році в урочищі Суха Вільшанка, що біля Білої Церкви, Сагайдачний погодився значно зменшити реєстр за рахунок козацьких низів. Зокрема, за умовою Раставицької угоди реєстр обмежувався трьома тисячами, хоча претендентів було майже 20 тисяч. Ті, хто не потрапляв до реєстру, так звані «випищики», мусили повертатися до своїх панів. Але цей пункт угоди виконати в тих умовах було просто неможливо, бо озброєні козацькі маси відразу спалахнули б як сухий порох. Це добре розумів Сагайдачний, а тому не поспішав виконувати досягнуті на Роставиці домовленості. Однак між козаками пішов поголос про угодовську позицію гетьмана і старшин, які взяли участь у переговорах з королівськими комісарами. Невдоволення Сагайдачним, що прокотилося серед козаків — «випищиків», призвело до того, що гетьман лишився булави. Новим гетьманом став Яцько Бородавка.

Гетьман, здатний до компромісного вирішення гострих політичних і соціальних питань, влаштовував правлячі кола Речі Посполитої. Це підтверджує лист Сигізмунда III до Сагайдачного, датований 1619 роком. Король виявив задоволення гетьманом, який робив помітні послуги польській короні, зумів гамувати і карати непокірних козаків, котрі не потрапили до реєстру, а також тих, хто чинить самовільні напади на турецькі володіння, порушуючи «коронні пакти з цісарем турецьким», вганяючи в холодний піт польських дипломатів.

Разом з тим не варто перебільшувати значення королівських похвал Сагайдачному. Згаданий лист Сигізмунд III написав, щоб якось віддячити козакам і особисто Сагайдачному за участь у поході на Москву в 1618 році. Подяка ця не знайшла особливого відгуку в серцях козаків, бо замість грошей та розширення привілеїв король тільки того й зробив, що пообіцяв їм свою ласку.

Минуло не так багато часу після підписаної Сагайдачним прикрої для козаків Вільшанської угоди, як король знову змушений був кликати на допомогу запорожців, цього разу в похід на Москву, яку замірився взяти королевич Владислав. Проте без вправного й численного козацького війська йому годі було сподіватися на царську корону. Тим часом уряду, як завжди, не вистачало коштів на спорядження великого військового контингенту, на який зміг би спертися шукач московського трону. Тому залишалася одна надія — на Запорозьке Військо.

Козаки згоду на участь у московській експедиції дали, хоча й зволікали з початком походу аж до літа. Можна лише здогадуватися, на що розраховував Сагайдачний, відгукнувшись на заклик польського уряду. Проводячи легальну мобілізацію багатотисячного війська, він, очевидно, хотів обійти підготовлене для козаків прокрустове ложе Вільшанської комісії з її сміхотворно малим реєстром. Не виключено, що гетьман повірив польському уряду, який пообіцяв повністю визнати права православних на найближчому сеймі.

Хоча документальних матеріалів про участь козаків у московському поході 1618 року небагато, однак вони дають уявлення про тактику сухопутних воєнних операцій Сагайдачного, який сповідував активну наступальність дій та надавав величезного значення фактору раптового удару по противнику. Досконало опанована ним наука морських походів дозволила використати всю ефективність застосування у бою згаданих складників воєнного мистецтва. Завдяки цьому Сагадачний пішов далі традиційного для козацтва способу ведення бою оточеним возами табором — тактики, результативної в обороні, але малопридатної для досягнення стратегічної ініціативи в умовах масштабних воєнних операцій. До речі, гетьман продемонстрував відхід від «табірної» стратегії і під час Хотинської війни 1621 року, де динамічні, активні дії запорожців спричинилися до перемоги козацько–польських сил.

Влітку 1618 року Сагайдачний на чолі 20–тисячного війська вирушив на Москву. Пройшовши через Сіверщину, козацькі загони швидким маршем просувалися в глиб Московської держави. За якийсь час вони вже знаходилися під Лівнами. Для воєводи князя Микити Черкаського та його ратників це стало несподіванкою, тому місто не змогло довго чинити опір. Ще не погасло полум’я від пожеж, а до Сагайдачного привели першого іменитого полоненого у цій воєнній кампанії — воєводу Черкаського. Здобувши Лівни, козаки рушили до Єльця і швидко його покорили. Подальші події розвивалися досить динамічно. Козацький загін на чолі з полковником Петром Дорошенком оволодів містами Лебедин, Данков, Скопин, Ряський. Для облоги Переяславля–Рязанського не вистачило сил, і тому, захопивши майже всю Рязанщину, Дорошенко повернув загін назад до Єльця, розоривши водночас Воронезький повіт. У ситуації, що склалася, Сагайдачний робить блискавичний кількасоткілометровий перехід — від Єльця до Шацька. Завдяки цьому маневру Шацьк було захоплено практично без супротиву. Іншим маршрутом тисяча вершників на чолі з полковником Милостивим пішли на місто Михайлов.

Набагато швидше, ніж рухалися загони Сагайдачного, поширювалися серед населення неймовірні чутки про козаків. Мовляв, польський король Сигізмунд III послав свого сина Владислава і козацького гетьмана, щоб перетворити Московську державу на суцільну руїну та повністю викорінити православ’я. Тому козаки, «як змії і люті вовки хижі», нищать до ноги мешканців підкорених міст, убивають священиків, спалюють і грабують монастирі та церкви.

Подібними тривогами жив і розташований на річці Проні невеликий Михайлов, до якого наближався загін Милостивого. Проте козаків чекала несподіванка. Почалася страшна злива, дорогу розмило, коні швидко вибилися із сил, тому колона змушена була уповільнити крок.

Лише 12 серпня загін Милостивого добрався–таки до Михайлова. Але за цей час до міста прийшла підмога — 40 ратників із міста Сапожка. Сутичка під стінами міста була недовгою. Змучені важким походом козаки спішно відступили, залишаючи на полі бою багатьох полеглих. Звістка про поразку Милостивого незабаром дійшла до Сагайдачного, і 16 серпня гетьман з усім військом уже був на місці поразки. Але доля знову виявила прихильність до захисників міста. Вночі до них пробилися 80 стрільців та інший військовий люд з Калуги та Серпухова. Цілу добу військо Сагайдачного готувалося до штурму фортеці. З підручних матеріалів ладнали дерев’яні щити, драбини та інші знаряддя для облоги, звідусіль зносили і звозили в’язанки соломи й хмизу, гілки для «примету» — завалу під оборонні стіни і вежі, який потім підпалювався. Облога розпочалася 17 серпня. Козаки оточили місто суцільним кільцем. По дерев’яних стінах з двох боків вівся прицільний вогонь з гармат запалювальними ядрами, хмарою сипалися запалені стріли. Частина козаків безупинно накидала під стінами примет. Через два дні боїв захисники міста наважилися зробити нічну вилазку, під час якої запорожцям було завдано значних втрат. Козакам не залишалося нічого іншого, як відступити. При цьому Сагайдачний нібито прокричав михайловцям: «Не блазнюйте про вашу силу і мій відхід… Вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму і на пустку його поверну, і піддам вогню. А тим, хто живе у ньому, малому і старому, звелю руку й ногу відтяти і кинути псам».

Знову у козацькому таборі зацюкали сокири — готувалася нова облога. 23 серпня козаки оточили Михайлов. Цього разу основні події розгорталися біля сторожової вежі, до якої наступаючим вдалося приставити примет і засипати на цій ділянці оборонні рови землею. Михайловці чинили запеклий опір. На голови козаків летіли колоди і каміння. Рукопашний бій точився на міських валах. Сагайдачний наказав ударити з боку Архангельської брами. Козаки діяли там «з багатьма умислами», намагаючись підпалити стіни. Чим далі, тим менше у захисників міста залишалось надії на порятунок, у них закінчився порох, а ті, котрі зосталися ще живими, почали «зело знемагати і скорбіти». Все ж їм вдалося розладнати наміри козаків. Зібравшись з останніми силами, михайловці спромоглися на вилазку. В ході її були спалені основні знаряддя облоги козаків. Переконавшись, що облога затягується. Сагайдачний вирішив не втрачати далі сил, не марнувати час і 27 серпня, спаливши посад, відійшов од міста.

Більше не втягуючись у локальні сутички, Сагайдачний повів козаків до Москви. Напереріз гетьману із Пафнутіївського монастиря до Серпухова вирушило московське військо. Його вели досвідчений полководець князь Дмитро Пожарський, а також князь Григорій Волконський. Однак сили в них були ненадійними. Зібране наспіх воїнство не дуже переймалося турботами про майбутню битву, а більше займалося грабежем околиць. Дати лад такому війську було важко. До того ж, Пожарського звалила хвороба, і за розпорядженням царя його повернули до Москви.

Сагайдачний без особливих зусиль розбив московських ратників уже під час переправи через Оку. Не зустрічаючи далі організованого опору, він пішов каширською дорогою просто на столицю Московської держави. Щоправда, цар ше раз спробував дати генеральну битву козакам, спорядивши до Донського монастиря бояр з великим військом. З цього нічого не вийшло, бо, побачивши козаків, московські ратники в паніці кинулися врозтіч.

Безперешкодно обійшовши Москву, Сагайдачний з’єднався з силами Владислава, ставка якого знаходилася за кілька верст від столиці — під Тушино. Під час звичних у такому випадку урочистостей гетьман передав королевичу полонених комендантів Єльця і Лівен, а також московських послів до Криму. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви у ніч на Святу Покрову (перед 1 жовтня). Взяття міста Владислав довірив Сагайдачному, покладаючись на його досвід і військовий вишкіл козаків. Крім того, посилаючи їх на штурм добре укріпленої фортеці, королевич був не від того, щоб загребти жар чужими руками. З настанням сутінків козацький табір почав готуватися до виступу. Перевіряли зброю, засипали порохом ладунки, сідлали коней, готували штурмові драбини та інші засоби для облоги.

Але незважаючи на ретельну підготовку, штурм міста не вдався, хоч козакам пощастило висадити в повітря Остроженську браму. Попереджені перебіжчиками з польсько–козацького табору захисники міста встигли підготуватися до оборони. Зустрівши запеклий опір москвичів, атакуючі відкотилися назад. Деякий час під стінами Москви гриміли гарматні й мушкетні постріли, лунали войовничі гасла, чулися стогони й прокляття вмираючих і поранених. Проте бій поступово затухав. Козаки припинили облогу міста.

Виникає питання: чому Сагайдачний не виявив належної наполегливості у такий важливий момент, коли міг статися рішучий перелом у ході воєнної кампанії 1618 року на користь польсько–козацьких сил? Адже він, безперечно, розумів, що перед ним столиця держави, а не провінційний Михайлов, від здобуття чи нездобуття якого мало що змінювалося. Найвірогіднішою причиною видаються суто тактичні міркування гетьмана. Адже він пересвідчився у тому, що несподіваний штурм не вдався, а тривала облога добре укріпленого міста не входила в його план. Неспіш ні, статичні воєнні дії виходили за рамки військової стратегії Сагайдачного.

З укладенням Деулінського перемир’я місія козаків у Московській державі, яку на них поклав королівський уряд, вичерпалася. Повертаючись в Україну, три сотні козаків на чолі з полковником Жданом Коншиним відділились од війська і подалися до Москви. Наміри козаків були мирними — вони йшли на службу до царя. Чи крилися за цим вчинком політичні мотиви, чи це був просто прагматичний розрахунок на щедру платню з царської скарбниці, судити важко. Але найімовірніше, що ця акція відбулася не в результаті раптового пориву, їй передувала певна підготовча робота серед козаків, а також налагодження відповідних контактів з представниками московського уряду. Подібні дії мусили бути погоджені із гетьманом, бо інакше навряд чи вдалося б такому нечисленному загону безболісно «відколотись» од війська. Судячи з усього, в цьому політичному жесті у бік вчорашнього противника мав зацікавленість сам Сагайдачний, якому не з руки було поривати всі зв’язки з царським урядом. Гетьман діяв так само, як і після завершення свого попереднього походу на Московщину у 1613 році. Виступивши тоді з Путивля, він пройшов через Волхов, Білів, Ліхвин, Перемишль, досяг Калуги, звідти завернув назад і пішов до Києва. Літописець повідомляє з цього приводу, що коли гетьман «мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам… присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти». Отже, Сагайдачний не палив усі «мости» між Запорозькою Січчю та царським урядом. Зроблений ним у той час крок до примирення міг послужити в майбутньому для поновлення контактів козаків із московським урядом.

Минуло трохи більше року після завершення походу козаків 1618 року. Ще не загоїлися рани учасників походу, свіжими були спогади про недавні криваві події, а Сагайдачний вже спорядив до Москви своє посольство. Щоправда, козацьким послам не вдалося добитися аудієнції у царя, хоч їм виявляли всілякі знаки уваги, що свідчило про велику зацікавленість московського уряду в налагодженні стосунків із Військом Запорозьким. Під час розмови з послами князь Дмитро Пожарський сказав: «Не оскорбляйтесь, что не видели есте очей его царского величества: вы есте пришли к Москве перед постом, а в пост у великого государя нашего никакие послы и иноземцы не бывают; а ныне царское величество едет молиться к святым местам и велел вас отпустить». Козакам була видана «легка царська платня» — 300 карбованців, сукно, дорогі тканини та інші речі.

Зрозуміло, результати цього посольства не зводилися до грошової винагороди та отриманих козаками подарунків. Задуми Сагайдачного були значно далекосяжнішими. Він демонстрував перед царем готовність козацького війська «служить головами своими по–прежнему, как оне служили прежним великим российским государям и в их государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили». Але ж треба зазначити, що пропозиція служити царю «по–прежнему» великою мірою мала значення етикетної умовності і навіть в разі її прийняття ні до чого особливо не зобов’язувала обидві сторони.

Існують й інші підтвердження, що запорожці, зокрема й Сагайдачний, не були новачками у тогочасній дипломатії. Наприклад, заснована у ті роки в Європі антитурецька «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога — французький князь де Шевер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об’єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі козаків у антитурецькій кампанії. Відомо також, що до неї вирішив приєднатися гетьман з усім Військом Запорозьким, який обіцяв виставити на війну з Туреччиною 60–тисячне військо. Також Сагайдачний, через посередництво константинопольського патріарха, з яким мав якісь контакти, розраховував організувати повстання греків. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але раптова смерть від рани перешкодила такому призначенню.

Наведені приклади дипломатичної діяльності запорозьких козаків дозволяють предметніше підійти до з’ясування питання про мету посольства Сагайдачного до Москви у січні 1620 року.

Козацький гетьман, відряджаючи повноважних представників до Москви, не робив нічого такого, що могло б радикально змінити існуючий тоді політичний статус українських земель, які входили до складу Речі Посполитої. Дипломатичний сенс цього посольства полягав у намірах Петра Сагайдачного відновити в Україні в повному обсязі ієрархію православної церкви. Адже навряд чи випадково посольська місія козаків співпала з перебуванням у Москві єрусалимського патріарха Теофана. Впливовий ієрарх Східної церкви на той час уже висвятив на патріаршество Філарета — батька царя і завершував свої справи у Московській державі. Саме тоді і прибули до Москви козацькі посли. Безперечно, вони мусили мати якісь вказівки від гетьмана щодо контактів з Теофаном, якого в подальшому було залучено до відновлення в Україні православної ієрархії. Не виключено, що Сагайдачний розраховував й на деякі інші, так би мовити, «побічні» результати від переговорів. Адже демонстрація готовності Війська Запорозького стати на царську службу передбачала якщо не підтримку, то толерантне ставлення вінценосця до задуманих Сагайдачним церковних проектів. Та й подібні «миролюбні» клопоти козаків повинні були пом’якшити враження Теофана про запорожців, які зовсім недавно воювали проти «одновірців».

Не викликає сумніву той факт, що Сагайдачний отримав через послів вичерпну інформацію про найближчі наміри Теофана. Коли єрусалимський патріарх у березні 1620 року покидав кордони Московської держави, назустріч йому виїхали козаки на чолі із самим Сагайдач ним. Вони супроводжували Теофана аж до Києва, де той зупинився на Подолі у відведеній спеціально для нього резиденції на території Київського Богоявленського монастиря.

Перебування у Києві єрусалимського патріарха сколихнуло церковне і суспільно–політичне життя міста. Адже вперше після Брестського церковного собору 1596 року з’явилася реальна можливість відновити православну ієрархію (на той час вірність православ’ю продовжував зберігати лише один єпископ львівський Єремія Тисаровський). Депутації від місцевого духовенства, Київського Богоявленського братства, та й особисто Сагайдачний просили висвятити православних владик. За свідченням Іова Борецького, посвяченого у ті дні на митрополита, Теофану було сказано: «Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів».