Розмір має значення: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів, а я уже був попід хмарочосом «Пані Граціози». Виглядав як типовий менеджер: костюм із погано підібраною краваткою, волосся зачесане назад мокрим гребінцем, глянцеві туфлі та бейдж із незрозумілим написом. Довелося, щоправда доклеїти собі бороду та почепити темні окуляри, аби не впізнали охоронці. У такому вигляді я тинявся провулком, намагаючись не пропустити появу пана Володиєвського — а раптом він із породи жайворонів?

Але пан генеральний менеджер виявився доволі типовим представником породи керівників — з’явився перед прохідною о десятій годині, а рівно за тридцять хвилин до того повз мене простукала своїми шпильками пані Кшися, секретарка. Вона добре знала денний розклад шефа.

Пан Марек з портфелем в руках вигулькнув звідкись, так що я мало не зловив ґаву. Навіть не встиг зафіксувати, якою машиною він приїхав. Але не в машині справа — зараз об’єкт стрімко просувався до входу, і мені довелося пришвидшити крок, аби зіштовхнутися з ним у дверях. Це вийшло, немов у американському футболі — бамц! — його портфель на підлозі, а мої папери розлетілися навкруги.

— Пшепрашам пана, дуже перепрошую, — забелькотів я доволі натурально і нахилився, схопивши портфеля.

Пан Марек тер забите плече, очі його крутилися, як гвинти у гвинтокрила. Однією рукою я подав йому портфеля, не припиняючи другою збирати свої папірці. Я не хотів зустрічатися з ним очі в очі — а раптом упізнає вчорашнього лікаря?

— Мільйон вибачень пану, задивився. Прошу пана.

Отримавши свого портфеля пан Марек помітно подобрішав. Він пробурмотів щось про «курва мать» на знак того, що пробачив мене, і почимчикував до ліфтів.

А я вже неквапом позбирав свої порожні папірці та без зайвого шуму ушився геть. Справу було зроблено. Жучок дистанційного стеження надійно сидів у пожмаканому рукаві дорогого Марекового піджака.

Тепер залишалося тільки чекати. Оскільки я не мав жодного поняття про місце розташування заводів «Пані Граціози», розрахунок був простим — дочекатися, поки пан генеральний менеджер особисто завітає на виробництво. Або я чогось не розумію, або це має відбутися сьогодні, максимум — завтра. Знаю я цих скнар-мільйонерів, поки особисто не зазирнуть у кожну шпаринку, не перевірять кожну упаковку, не заспокояться.

Крім того, у жучка дистанційного стеження була іще одна корисна функція — вбудований мікрофон. Щоправда, на нього я особливо не сподівався, бо в більшості офісів глушилки нині входять до стандартної комплектації, так само як попільнички та смітники.

І мої прогнози справдилися — так воно і вийшло. До всього працівники служби безпеки «Пані Граціози» мали неабияку фантазію — замість білого шуму, як то годиться, їхня глушилка на всіх каналах передавала латиноамериканський серіал про любов. Я встиг почути лише кілька слів пана Володиєвського, потім голос пані Кшисі, і все — решту простору в моїх вухах зайняли солодкі голоси, срібні усмішки та мелодійні зітхання. Треба віддати належне — хлопці з безпеки ретельно проконсультувалися із психологами, слухати цю нісенітницю не зміг би жоден секретний агент, ба навіть шпигун-аматор. Так само і я: спочатку стишив звук до мінімуму, а врешті-решт вимкнув, бо обличчя мимоволі починало смикатися, і на мене озиралися перехожі.

Взагалі день минав плідно — я вештався навколо хмарочоса «Пані Граціози», сидів у кав’ярнях, де спожив неймовірну кількість кави, води та подекуди місцевий «куфлик» пива (тільки не кажіть моєму керівництву). Наприкінці вже буквально роздувся від випитого, немов гумова кулька, що її діти наливають водою з крана перед тим, як скинути з балкона на голову перехожим.

Пан Марек не виходив з офісу. Принаймні про це свідчив червоний вогник у правому верхньому куточку моїх окулярів. Зовсім не так мав поводитися той психологічний тип, що я його намалював за результатами першої зустрічі. Проте в цьому був і позитивний відтінок — значить, мій візит не викликав підозри. Бо, погодьтеся, іще трошки, й він запанікував би — кинувся б перевіряти секретні пости, а то й евакуацію затіяв. І пішли б машини з клятим зіллям одна за одною із воріт заводу… Ну, а тут із засідки мої хлопці — «Тпру! Приїхали». «Руки на капот, ноги ширше». Отак їх і треба брати, на гарячому.

Єдина біда — тут немає моїх хлопців, і взагалі я знаходжуся на чужій території та не маю жодних підстав для застосування сили. Ну, то нічого. Там, де не допомагає сила, придасться упертість та терпець. А ми, українці, з діда-прадіда уперті та терплячі.

Лише насамкінець робочого дня пан Марек залишив нарешті офіс. Я миттєво дістався машини і прилаштувався на хвості. Ні, я не бачив авта пана Володиєвського, а значить, і він мене не бачив, проте розумний системно-координатний жучок повідомляв про кожен маневр об’єкта — від найменшої зупинки на світлофорі до зміни смуги руху.

Я підкрутив звук, фактично ні на що особливо не сподіваючись, бо машини таких людей зазвичай обладнані за останнім словом радіобезпеки, але раптом почув ясний звук:

Пан Марек співав! Треба сказати, що голос у нього був слабенький, ще й з козлячими обертонами, але, певно, володарю подобався, тому що той волав на все горло:

Тьху ти. Це було аж ніяк не краще серіалів, і я знову вимкнув звук. Врешті-решт моєю метою було розвідати координати заводу, а це можна зробити і без мікрофонів.

Коли машина пана Марека раптом зупинилася, я теж узяв праворуч. Треба було пересвідчитися — чи це просто зупинка за свіжою газетою, а чи насправді щось варте уваги. Вогник у куточку окулярів заблимав жовтим, сигналізуючи, що об’єкт залишив свій транспорт. Я продовжував неквапом котитися вперед, чекаючи на подальші дії. І раптом у вікно побачив знайомий пожмаканий піджак. Пан Володиєвський відкривав двері піцерії.

Холєра ясна! Він надумав вечеряти чи то обідати! Слухайте, може, краще було його вчора як слід зашугати? Бо інакше він ніколи не трапить на свій завод, і я залишуся на цій клятій планеті до турецької Паски, а вона іще дуже не скоро.

Я знову додав звуку і деякий час слухав легку музику, до якої невдовзі приєднався брязкіт виделок та гучне плямкання об’єкта. Хай йому чорт. Після сьогоднішнього дня я не міг навіть думати про якусь їжу або, не дай, Боже, питво. А тому знову вимкнув звук та припаркувався під деревом, можна було б навіть сказати, що в тіньку, якби місцеві дерева давали тінь. Але оскільки одне сонце саме сідало, а друге було практично в зеніті, ніякою тінню навіть не пахло. В таку погоду, мабуть, добре фотографувати на портрет, вийдуть м’які контури.

За всіма нормативами, на вечерю людині потрібно мінімум півгодини, а отже, щоб не стовбичити весь цей час у машині і не привертати уваги перехожих та, можливо, охорони… А до речі, де охорона генерального менеджера корпорації? Мабуть, хлопці — суперпрофі, принаймні підстав поважати їх вистачало. Те, як проґавили мене зранку перед входом при імплантації жучка, не можна вважати помилкою. Бо я ж не в тім’я битий і вмію робити свою справу. Ну то добре, поважати охорону будемо, а от мозолити їм очі — навряд. Я відкрив двері найближчої крамниці, де провів сорок хвилин і повернувся до машини із новою краваткою в руках. Ніколи не вдягаю краваток без виробничої необхідності, але не можу противитися усміхненим продавщицям — що вдієш, усі ми не ідеальні. Я довго й ретельно вкладав свою покупку до багажника і вже став побоюватись, що доведеться повертатися до шопінга — процесу, який кожен нормальний чоловік ненавидить усіма фібрами своєї душі, — коли мій клієнт нарешті заворушився.

Слава Богу! Пан Марек зволили завершити вечерю. Ну, і куди ми поїдемо цього разу? Невже додому?

Ґречно пропустивши машину клієнта вперед і переконавшись, що скромність у побуті розповсюджується і на модель авто, я знову прилаштувався слідом. Охорони, як і раніше, видно не було — чи може, вони щось замислили? Навряд. Крім того, я всього-на-всього стежу за їхнім босом, а що може бути простішим за стеження? От якби хлопця треба було ліквідувати, варто було б спочатку розібратися з охороною.

Домашня адреса пана Володиєвського, зрозуміло, не була таємницею, принаймні від суперагента УГС. Однак зараз пан менеджер прямував зовсім в інший бік, і це давало надію на розвиток справи.

Покружлявши вулицями і зупинившись іще раз, аби напитися води (скільки можна пити, скажіть будь ласка?), ми нарешті вирвалися на шляхопровід, який вів у промислові хащі Великої Варшави. Ага! Це вже значно краще. Друге сонце вже теж починало хилитися долу, ніч невпинно наближалася. Ну і скажіть мені, будь ласка, що робити генеральному менеджеру на заводі, якщо робочий час давно скінчився? Отож-бо й воно. Кажуть, легендарний Кобзар, батько-засновник УГС ходив уночі по кабінетах і дивився, що вдень зробили підлеглі, але то був сам Кобзар і то УГС. А тут виробництво з його профспілковими нормами. До того ж, після рішень славнозвісного Конгресу Об’єднаного Людства на захист ручної праці, вони зовсім закрутили гайки. Слухайте, а може, на заводі тайкома використовують роботів, вночі? Цікаво було б впіймати на цьому пана Марека — от тоді б уже точно зацвірінькав, як соловей. Це вам не якісь вошиві теракти, охорона ручної праці — це значно серйозніше. І пан Марек в одну мить здав би паролі, явки, ставки та, перефразуючи класика, іншу шпигунську пофігень. Файна ідея, треба поміркувати.

А поки я міркував, ми опинилися на першому рівні промислової зони, там, де розташовувалися найчистіші виробництва — електронні та фармацевтичні. Саме те, що треба.

Триматися на хвості ставало дедалі складніше, оскільки вулиці були прямими, довгими і зовсім без транспорту через пізню годину. За таких умов їхати позаду клієнта — гарантована засвітка. Отже, я мусив зупинитися на узбіччі, імітуючи дрібну поломку, і розкласти навколо себе інструменти та засмальцьовані ганчірки, аби відвадити потенційних помічників. І тільки тут індикатор в окулярах повідомив мені, що машина пана Марека нарешті стала пригальмовувати і згодом зупинилася.

Я зняв брудні рукавички та символічно обтрусив руки, що в наших предків означало завершення важливого етапу роботи. Залишалося тільки визначити, перед якими саме воротами зупинилася машина, але це вже справа техніки. Отож, Мамаю, час збирати викрутки та вшиватися геть.

Однак щойно я взявся складати інструмент, машина пана Володиєвського раптом зрушила з місця, зробила розворот, вочевидь, порушивши правила дорожнього руху, та рвонула просто мені назустріч, до того ж так прудко, що довелося хутенько ховатися за відкритим капотом.