Служивий мечник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він вказав на поле обабіч дороги, де на своєму бадиллі всихали рядки динь. «Козячі голови» та пучки чорт-трави ще чіплялися за життя на межах, але городина вже покинула ту безнадійну справу. Дунк знав, як почуваються дині. Колись пан Арлан казав, що заплотному лицареві спрага не загрожує. «Поки в тебе є шолом, аби підставити під дощ. Немає, хлопче, кращого напою, ніж дощова вода.» Але старий ніколи не бачив такого літа, як оце. Дунк свого шолома кинув у Стояку, бо однак не було під що його підставляти, а возити на голові — занадто важко і спекотно. Що має робити заплотний лицар, коли навіть заплоти висихають, буріють та помирають?

Може, коли вони дійдуть до потоку, то можна буде скупатися. Він посміхнувся, уявивши собі, як потішить себе і стрибне просто у воду, як вийде, шкірячись від задоволення, як вода стікатиме щоками й сплутаним волоссям, і як вимокла сорочка прилипне до шкіри. Яйк, мабуть, теж захоче скупатися, хоча він на вид зовсім не потерпав від спеки. Тільки пилом припав, але навіть не спітнів. Він взагалі мало пітнів, любив усе гаряче та пекуче. У Дорні він ходив голий по пояс і став брунатний, як самі дорнійці. «Ще б пак, кров дракона», сказав собі Дунк. Хто коли чув про таке, щоб дракони пітніли? Сам він теж радо стяг би сорочку, але то було б негідно. Заплотний лицар, ясна річ, міг би хоч голий ходити — сам-бо собі голова. Але коли служиш, присягнувши на мечі господареві — то вже інша справа. «Приймаючи панський трунок та частунок», казав пан Арлан, «треба розуміти: віднині все, що ти робиш, уславляє або ганьбить твого хазяїна. Завжди роби більше, ніж вимагають, а не менше. Ніколи не ухиляйся від служби, від тягарів, від клопоту. А найперше — не осором пана, якому служиш.» Хай у Стояку за трунок і частунок мали не солодкий мед і червоне м'ясиво, а просте пиво та печену курку, але ж пан Явтух чим пригощав, тому й сам радий бував.

Тому Дунк не знімав сорочки і пітнів собі далі.

II

На старому дощатому мості на них чекав лицар Беніс Бурощит.

— Повернулися, значить, — гукнув він. — А то линдали десь… Я вже гадав, що втекли разом із грошиками старого.

Беніс сидів на кошлатому муцику і жував кислолист, від якого рот здавався повним крові.

— Аби знайти хоч якесь вино, довелося пхатися аж у Доск, — відповів Дунк. — На Малий Доск наскочили кракени. Забрали все добро й жінок, а тоді спалили половину того, що лишилося.

— По тому Дагонові Грейджою гілляка плаче, — мовив Беніс. — Хто б його на неї підвісив? Чи ви бачили старого Баша Гостродупа?

— Люди казали, нема його більше. Залізняки вбили, бо дочку від них боронив.

— Семеро клятих дідьків. — Беніс повернув голову та сплюнув. — Бачив колись я ту дочку. Не варта, щоб за неї помирати, скажу вам. Дурний Баш лишився мені винен пів-срібняка.

Відтоді, як вони поїхали, бурий лицар на вид аніскільки не змінився. Ба гірше: він не змінив і свого запаху. Одяг на собі він завжди мав один і той самий: бурі штани, мішкувату сорочку з ряднини, чоботи кінської шкіри. Коли він узброювався, то вдягав просторого бурого вапенрока на їржаву кольчугу. Що його пояс, що помережане рубцями обличчя здавалися вичиненими з тієї самої бурої вареної шкіри. Голова скидалася на одну з тих зморшкуватих динь, що вони проминули по дорозі. Навіть зуби в нього були бурі під червоними плямами від кислолисту, що він полюбляв жувати. Серед суцільного бурого забарвлення дивно виділялися тільки очі: світло-зелені, малі, трохи косі, близько посаджені, блискучі від лютої та паскудної вдачі.

— Тільки два барила, — зазначив він. — А пан Лантух хотів чотири.

— Дякуймо, що хоча б два знайшли, — відповів Дунк. — Казали, що у Вертограді теж посуха, ще й така, що виноград просто на лозі всихає на родзинки. Та й залізняки кругом…

— Пане! — перебив його Яйк. — Вода зникла!

Дунк так захопився розмовою з Бенісом, що й не помітив: під покрученими дошками мосту лишився самий пісок та каміння. Дивно. Коли вони їхали, то вода в струмку текла низько, але все ж текла.

Беніс засміявся. Він мав два різновиди сміху: коли квохтав, як курка, а коли їржав гучніше за Яйкового мула. Цього разу сміх був курячий.

— Мабуть, висохла, поки ви швендяли. За посухи таке буває.

Дунк відчув розпач. Купатися тепер не вийде. Він зіскочив з коня на землю. Що ж станеться з врожаєм? Половина колодязів у Обширі пересохла, усі річки стояли низько — навіть Чорноводна і могутній Мандер.

— Вода — то гидота, — мовив Беніс. — Колись попив води, то мене аж знудило. Краще вже вино.

— Та не для вівса. Не для ячменю. Не для моркви, цибулі, капусти. Навіть виноградній лозі потрібна вода. — Дунк струснув головою. — Як це вона пересохла так швидко? Нас не було якихось шість днів.

— Ой леле, Дунку, та скільки там було тієї води. Я собі насцяти можу більшого струмка.

— Не «дункайте» мені, — відповів Дунк, дивуючись сам собі, чого це він. Мабуть, того, що Беніс мав злого язика і полюбляв кпинити з усіх. — Мене звати пан Дункан Високий.

— Хто це тебе так зве? Оте лисе щеня? — Він зиркнув на Яйка і зареготав курячим сміхом. — Зараз ти трохи вищий, ніж був при панові з Грошодубу, та для мене як був Дунком, так і лишився.

Дунк потер шию та потилицю і втупився у каміння внизу.

— Що будемо робити?

— Привеземо вино додому та скажемо панові Лантуху, що його струмок висох. У Стояку є колодязь, пан від спраги не помре.

— Не називайте його Лантухом. Ви спите під його дахом, виказуйте йому трохи поваги.

— Сам виказуй йому повагу за нас двох, Дунку, — відповів Беніс, — а я називатиму старого, як схочу.

Блякло-сірі дошки заскрипіли під Дунком, коли він зайшов на міст, аби роздивитися пісок та каміння унизу. Поміж каменів виблискувало кілька невеличких брудних калюж завбільшки хіба що з його долоню.