1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Убгавши все у сумку, він наразі не мав що робити. Ні мити посуду, ні прасувати одягу. Ще раз глянув на настінний годинник. Була десята тридцять. Подумав, що годилося б подзвонити товаришеві, якого просив читати лекції в підготовчій школі, але згадав, що той не любить, коли йому зранку телефонують.

Тенґо, одягнений, ліг на ліжко й задумався над різними можливостями. Востаннє він зустрічався з Аомаме в десятирічному віці. Тепер їм обом по тридцять. За цей час вони багато чого пережили. Приємного й не дуже приємного — можливо, останнього трохи більше. Їхня зовнішність, характер та життєве середовище, напевне, змінилися. Вона вже не дівчинка, а він — не підліток. Невже Аомаме справді його розшукувала? Тенґо уявив собі, що вони зустрінуться на дитячій гірці, зблизька поглянуть одне на одного й розчаруються. Можливо, навіть не матимуть про що розмовляти. Таке цілком може статися. І це зовсім природно.

«Може, насправді не треба зустрічатися? — запитував він сам себе. — Чи не було б краще берегти в душі надію на випадкову зустріч, але так і не зійтися? Тоді можна було б постійно жити з надією. З невеликим, але дорогоцінним джерелом тепла, що зігрівав би все тіло. Зі слабким вогником, дбайливо захищеним долонями від вітру, що міг, однак, просто згаснути під бурхливим подувом реальності».

Приблизно годину, уп'явшись очима в стелю, Тенґо поперемінно піддавався цим двом взаємно суперечливим почуттям. Понад усе він хотів зустрітися з Аомаме. Та водночас боявся опинитися віч-на-віч із нею. У душі ціпенів від незручної мовчанки й холодного розчарування, що могли тоді виникнути. Здавалось, він розривався надвоє. Великої й міцної статури, Тенґо знав, що надзвичайно крихкий, коли потрапляє під дію зовнішньої сили. Але не зустрітися з Аомаме не міг. Цього сильно прагла його душа впродовж двадцяти років. Він не міг утекти, навіть якщо все закінчиться розчаруванням.

Утомившись спогляданням стелі, він, лежачи горілиць, якийсь час спав. Хвилин сорок — сорок п'ять, спокійним сном, без жодних сновидінь. Глибоким, приємним сном після зосередженого виснажливого міркування. Якщо подумати то за останніх кілька днів він спав дрібними, нерегулярними уривками. А сьогодні до вечора мав позбутися накопиченої втоми. Вийти звідси із новим здоровим настроєм і попрямувати до дитячої гірки. Інтуїтивно відчував, що його організм потребує невимушеного перепочинку.

Коли поринав у сон, чув голос Кумі Адаті. А може, йому лише здалося, що чує. Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки виходу не перекрито.

Це був голос Кумі Адаті й водночас — нічної сови. В його пам'яті вони нерозривно змішалися. Зараз йому насамперед потрібен розум. Нічний розум, що проріс глибоко в землю. Можливо, його вдасться знайти лише уві сні.

О пів на сьому, закинувши за плечі сумку, Тенґо вийшов з дому. Одягнений зовсім так само, як і тоді, коли ходив до дитячої гірки. У старій шкіряній куртці поверх вітрівки з каптуром, синіх джинсах і брунатних робочих черевиках. Зношених, але настільки звичних, що вони здавалися частиною його організму. Можливо, сюди він більше не вернеться. Табличку з прізвищем на дверях та поштовій скриньці про всяк випадок зняв. Про решту можна подумати згодом.

Стоячи на виході з будинку, обдивився уважно навкруги. Якщо вірити Фукаері, то за ним хтось стежить. Та, як і минулого разу, нічого підозрілого він не помітив. Звичний краєвид залишився тим самим. Після заходу сонця на вулиці не було людей. Спочатку він попрямував поволі до станції. Іноді озирався, аби перевірити, що його ніхто не переслідує. Кілька разів, без потреби, звертав у вузьку вуличку й зупинявся — мовляв, чи нема за ним «хвоста». Той чоловік по телефону казав, що треба пильнуватися. Заради себе й заради Аомаме, що опинилася у напруженому становищі.

«Та невже чоловік, що телефонував, справді знайомий Аомаме? — раптом подумав Тенґо. — Це часом не вміло підготовлена пастка?» Задумавшись над такою можливістю, він занепокоївся. Якщо це пастка, то її, напевне, підстроїла секта «Сакіґаке». Як автор-невидимка «Повітряної личинки», Тенґо, можливо (ні, безперечно), потрапив у їхній чорний список. А тому той дивний чоловік, Усікава, як їхній поплічник намагався завести сумнівну розмову про якусь фінансову допомогу. Крім того, Тенґо не бажаючи дав притулок Фукаері й жив разом з нею упродовж трьох місяців. Цього було аж занадто, щоб зіпсувати настрій секті.

«Однак, — міркував Тенґо, — навіщо їм заманювати мене у свою пастку, використовуючи Аомаме як приманку?» Вони вже знають його адресу. І втекти він не зможе. Якщо ж вони мають до нього якусь справу, то могли б поговорити з ним прямо. Навіщо тратити сили й час, щоб заманювати його на ту дитячу гірку? Звісно, якщо ж — навпаки — вони намагаються виманити Аомаме, використовуючи Тенґо як приманку, то все складається по-іншому.

Однак навіщо їм виманювати Аомаме?

Такої причини він ніде не знаходив. Може, між «Сакіґаке» й Аомаме існує якийсь зв'язок? Однак розвинути далі свою аргументацію Тенґо не зумів. Залишалось тільки розпитати безпосередньо її. Звісно, якщо вдасться зустріти. У всякому разі, як казав той чоловік, обережність — понад усе. Для безпеки Тенґо вибрав кружну дорогу й простежив, чи за ним ніхто не йде. А тоді швидкими кроками попрямував до дитячого парку.

У парк дістався за сім хвилин до сьомої. Там було вже темно, ртутний ліхтар розсіював по всіх його закутках рівномірне штучне світло. Був благословенний теплий день, але щойно сонце зайшло за обрій, температура повітря раптом знизилась і подув холодний вітер. Кілька спокійних теплих днів минуло, й знову збиралася панувати люта зима. Гілля дзелькви, схоже на застережливі старечі пальці, тремтіло, сухо потріскуючи.

У кількох вікнах навколишніх будинків горіло світло. Однак у парку не було ні душі. Серце під шкіряною курткою поволі відбивало свій чіткий ритм. Тенґо кілька разів потирав долонями рук і спробував переконатися в нормальності свої відчуттів. «Усе гаразд. Я готовий. Нема чого боятися», — переконував він себе. Нарешті зважившись, почав підніматися на дитячу гірку.

Піднявшись туди, сів у такій же позі, як колись. Дерев'яна основа дитячої гірки була холодною і трохи вологою. Засунувши руки в кишені куртки й обіпершись спиною об поруччя, Тенґо глянув у небо, заповнене хмарами різних розмірів — великих і малих. Примруживши очі, він шукав Місяці. Але, видно, зараз вони ховалися за хмарами. Не густими, а легкими білими. Однак їхньої товщини вистачало, щоб приховати Місяці від людських очей. Вони неквапливо пересувалися з півночі на південь. Здавалось, вітер угорі не сильно віяв. А може, хмари плили високо в небі. В усякому разі, вони зовсім не спішили.

Тенґо зиркнув на годинник. Було три хвилини по сьомій. Секундна стрілка точно відмірювала час. Аомаме все ще не з'являлася. Кілька хвилин він стежив, ніби дивлячись на щось рідкісне, як пересувається секундна стрілка. Потім заплющив очі. Як і хмари на небі, нікуди не спішив. Байдуже, якщо доведеться чекати. Тенґо перестав думати й віддався плинові часу. Зараз найважливішим було, щоб час плив природно й рівномірно.

Все ще заплющивши очі, він старанно, ніби налаштовуючи радіо на певну хвилю, прислухався до звуків навколишнього світу. Насамперед до нього долинув безперервний гуркіт автомобілів, що курсували 7-ю кільцевою дорогою. Гуркіт, схожий на шум тихоокеанського прибою, який довелося чути в оздоровниці Тікури. Здавалось, до нього навіть домішувалося різке кигикання чайок. Іноді чулися короткі уривчасті попереджувальні сигнали трейлерів, що робили задній хід. Різко й застережливо гавкав великий пес. Десь далеко хтось когось голосно кликав. Голоси долинали хтозна-звідки. Надовго заплющивши очі, Тенґо втратив здатність визначати напрям і відстань до того місця, звідки прилітали окремі звуки. Інколи подував мерзлякуватий вітер, але холод не відчувався. На певний час Тенґо забув реагувати на нього.

Опам'ятавшись, він помітив, що хтось стоїть поблизу й стискає його велику праву руку своєю, схожою на маленьку істоту, яка, шукаючи тепла, проникла в кишеню його шкіряної куртки. Все сталося наче стрибком тоді, коли свідомість прокинулася. Без жодних передумов становище змінилося на одну сходинку. «Дивно», — подумав Тенґо, все ще із заплющеними очима. Чому так сталося? Іноді час спливав нестерпно повільно, а іноді — перестрибував одразу через кілька етапів.

Щоб переконатися, що там справді щось є, той хтось ще сильніше стиснув його широку руку своїми довгими гладкими пальцями з міцною серцевиною.

«Аомаме», — подумав Тенґо, але вголос цього не вимовив. Та й очей не розплющив. Тільки відповів на потиск руки своїм потиском. Він пам'ятав цю руку. За двадцять років ані разу не забув її дотику. Ясна річ, це вже не була маленька рука десятирічної дівчини. Упродовж цих двадцяти років її рука, напевне, торкалася багато чого, багато що піднімала й стискала. Багато чого різноманітної форми. І в ній відчувалася сила. Однак Тенґо відразу збагнув, що це та сама рука. З тим самим потиском і тим самим прагненням щось йому передати.

Проміжок часу в двадцять років миттю розчинився в ньому й закрутився вихором. Усі картини, зібрані за той час, усі слова, усі цінності в його душі стали товстим стовпом і завертілися навколо нього, немов гончарний круг. Тенґо мовчки спостерігав це видовище, як людина, що на власні очі бачить розпад і відродження планети.

Зберігала мовчанку й Аомаме. Вони обоє, на холодній дитячій гірці, безмовно стискали одне одному руку. Наново стали десятирічною дівчиною і десятирічним хлопцем. Самотньою дівчиною і самотнім хлопцем. Шкільна аудиторія після уроків, на початку зими. Вони, безпорадні, не знали, що можна дати одне одному й що вимагати. Ще ніхто їх досі насправді не любив, і вони нікого не любили. Вони нікого не обіймали, і їх ніхто не обіймав. І не знали, куди заведе їх цей випадок. Вони зайшли тоді в кімнату без дверей. І вийти з неї не могли. А ще ніхто інший не міг сюди зайти. Вони тоді не знали, що у світі це — єдине досконале місце, в якому самотня людина не почувається самотньою.

Невідомо, скільки часу збігло — п'ять хвилин, година чи цілий день. А може, взагалі час зупинився. Тенґо цього не розумів. Він тільки знав, що може скільки завгодно мовчки перебувати на дитячій гірці, відчуваючи потиск руки Аомаме. Так само тепер, як і десять років тому.

А ще він потребував часу, щоб пристосуватися до цього нового світу. Треба було заново навчитися відчувати, споглядати, добирати слова, дихати й рухатися. Заради цього довелося зібрати весь час цього світу. Та, можливо, тільки цього світу не досить.

— Тенґо-кун, — прошепотіла Аомаме. Не голосним і не тихим голосом, який йому щось обіцяв. — Розплющуй очі.

Тенґо розплющив очі. Час знову почав рухатися.

— Видно Місяці, — сказала вона.

Розділ 28

(про Усікаву)

І частина його душі

Останки Усікави освітлювала люмінесцентна лампа під стелею. Опалення було вимкнене, одне вікно відчинене. Завдяки цьому в кімнаті було холодно, немов у льодовні. Посеред неї, як під час нарад, стояли зведені докупи столи, а на них горілиць лежав Усікава, в зимовій білизні, вкритий зверху старою вовняною ковдрою. Його живіт під нею випинався, наче мурашник серед поля. Запитливо розплющені очі, яких ніхто не міг зімкнути, затулили шматком тканини. Через ледь-ледь розтулений рот він уже не дихав і не промовляв. Тім'я було ще пласкішим, ніж за життя, і здавалося ще загадковішим. Навколо нього жалюгідно вилося грубе чорне кучеряве волосся, як на лобку.