1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Без жодного сумніву?

— Невідомо, як усе складеться. Але я знаю, що треба робити. Без жодного сумніву.

— Але не збираєтесь мені про це розповісти.

— Вибачте, але поки що не можу. Будь-кому, а не лише вам. Бо якби розповіла, то в ту ж мить, напевне, весь світ знав би.

Місяці прислухаються. І карлики. І стіни кімнати. Нічого не можна було випускати з душі. Доводилось тримати її за товстою стіною.

До Аомаме долинув сухий регулярний звук, безбарвний і самотній — на тому кінці телефонної лінії Тамару постукував кінцем кулькової ручки.

— Нехай буде по-вашому. Я спробую зв'язатися з Тенґо Каваною. Але перед тим доведеться дістати згоду від мадам. Мені було наказано якомога швидше перевезти вас кудись інде. Та ви сказали, що в жодному разі звідси не поїдете, поки не побачитеся з Тенґо Каваною. Пояснити їй цю причину буде непросто. Ви розумієте?

— Логічно пояснити щось нелогічне надзвичайно важко.

— Саме це я хотів сказати. Мабуть, важче, ніж натрапити на справжню перлину в «Устричному Барі», що в кварталі Роппонґі. Та все одно я постараюся.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Ваше наполегливе твердження здається мені вкрай нелогічним. Я не бачу логічного зв'язку між причиною і наслідком. Та, слухаючи вас, я поступово став відчувати, що можу з ним тимчасово погодитися. Сам не знаю, чому.

Аомаме зберігала мовчанку.

— Мадам вірить і довіряє вам, — сказав Тамару. — А тому, гадаю, вона, можливо, знайде підставу, щоб звести вас з Тенґо Каваною, якщо ви так твердо наполягаєте. Мабуть, ви з ним міцно пов'язані.

— Як ніщо на світі, — сказала Аомаме.

«Як ніщо в будь-якому світі», — поправила вона подумки.

— І навіть якщо, — вів далі Тамару, — я відмовлюся встановити контакт з Тенґо, посилаючись, як я казав, на велику небезпеку, ви все одно підете на зустріч з ним у тому будинку.

— Безперечно, піду.

— І ніхто не зможе вам у цьому перешкодити.

— Гадаю, що не зможе.

Тамару зробив коротку паузу.

— То що я маю передати Тенґо Кавані?

— Щоб він прийшов на дитячу гірку, як тільки стемніє. Будь-коли увечері. Він зрозуміє, якщо передасте, що так сказала Аомаме.

— Ясно. Так і передам. Щоб прийшов на дитячу гірку, як тільки стемніє.

— Передайте також, щоб забрав усі цінні речі, які не хоче залишати. Але щоб його руки були вільні.

— І куди він їх понесе?

— Далеко, — відповіла Аомаме.

— Як далеко?

— Не знаю, — сказала Аомаме.

— Гаразд. Передам йому ваше послання, якщо, звісно, мадам дозволить. І постараюсь гарантувати вам якнайповнішу безпеку. По-своєму. Однак небезпека постійно вас супроводжуватиме. Бо вони, здається, знавісніли. Одним словом, вам самій доведеться себе обороняти.

— Розумію, — спокійно відповіла Аомаме. Її долоня все ще торкалася низу живота. «Не тільки себе», — подумала вона.