Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що буде, як лишити його рости?

— Не знаю. Будете мати дерево… Ну, то я сходжу, пилку візьму, а ви туво… ехе-х… — дядько дуже пластично й виразно потримав у руках невидиму пляшку, підтримуючи її пальцями за горлечко.

— Обійдешся. А за ключем за тиждень приходь. Може, знайдеться.

Він пішов, а Мар’яна всілася на мамине високе ліжко, зібране, як і любила мати: у головах пір’яна подушка із вишитими хрестиком великими червоними квітами. Тичинки у квітів чорні, а стебла — чорно-червоні. Мар’яна наспівала «червоними і чорними…», і кутики її очей зблиснули. «То, може, душа мами так говорить…»

Мар’яна злізла з ліжка, підсіла навпочіпки до рослини і знизала плечима. Паросток став темнішим, подібним на свіжу гілку, роздвоївся. За формою листя Мар’яна не змогла визначити вид. Вона, щоправда, зналася на деревах не краще від загалу, але була певна, що це саме дерево. Не квітка, не кущ. В українському фольклорі душі можуть перекидатись на дерева.

Уранці, зачинивши за собою вхідні двері, Мар’яна відчула нестерпний запах. Чим нижче вона спускалася сходами, тим важчою ставала концентрація. Ніби Мар’яна рухалась не під’їздом, а зверху-вниз власним організмом, поступово наближаючись до того місця, де смачні наїдки перетворюються на предмет погорди й уникання. Місцем апогею виявився простір під сходами, де лежала купка, наче видушена з велетенського тюбика. Протяг ворушив кількома зім’ятими папірцями з характерними заглибинами від пальців. То були списані олівцем аркуші блокнота, і це чомусь видалося Мар’яні неприродним.

Лихословлячи на адресу істот, що часом справляли свої потреби в парадному, яке не замикалося, жінка вийшла на сонце. Вітер котив колами сміття. На асфальті бавились діти: кидали волохату китицю, намагаючись влучити у надбиту кришталеву вазу. Мар’яна підійшла до крейдяної лінії:

— Діти, ви не бачили чужого, що в під’їзді біди наробив?

Сміх:

— Ми нє дєті. Ми пацани.

— А то не чужий, — закричав малий у футболці з написом «Shevchenko», — то його папа! — він показав пальцем на Мар’яниного сусіду з першого поверху, і обидва хлопці негайно почали бігати одне за одним, а ще за мить — битися.

— Припиніть!! — наказала Мар’яна. — Припиніть мені негайно!! — вітер підкотив до її ніг колись білу, а тепер сіру від бруду китицю, певне, з дівчачої шапочки. Мар’яна легко копнула її, китиця несподівано пружно відскочила і не без допомоги вітру втрапила всередину вази.

— Відєл!? Відєл!?.. — закричала компанія, і всі, включно з тими, що билися, наввипередки помчали до кришталевого «кошика».

«Окремо взяті відірвана китиця і надбита ваза — це смуток. Та в грі — це задоволення… А сир куплю в тієї охайної жінки…»

Коли Мар’яна повернулась з роботи, перед дверима її очікувало двоє чоловіків. Один був подібний на розвідника Штірліца, з вольовим обличчям, стрімким поглядом і сивиною на скронях. Його супутник був молодим і числився, певне, простим роботягою. Мар’яна колись бачила обидвох. Солідний чоловік пояснив Мар’яні, що він інженер ЖЕКу, і хотів би подивитися на її дерево. Мар'яні мужчина сподобався.

Отож, він став навколішки біля дерева, що було вже з метр заввишки, посвітив ліхтариком у шпарину біля його основи, хитнув головою й присвиснув.

— Що? — занепокоєна Мар’яна стояла поруч, мнучи в руках вицвілу кофтину.

Мужчина піднявся з колін, обтрусився і поглянув на неї багатозначно, немов досвідчений лікар:

— Сама живете?

— Сама.

— Хм-хм…

— Ну, кажіть же!

— Погано, — мужчина жував губи, дивлячись собі під ноги. — Коли такі от дерева…

— І що?

— Та нічо. Нічо доброго. Капремонт. А хто ж його зробить?.. Ходіть тут обережно, дуже не тупайте. Ті, що внизу, знають?.. Треба повідомити, як-не-як, теж люди…

— Може, який фірмач захоче купити, — подав голос роботяга, що весь час стояв мовчки і лише хитрувато посміхався. — Під магазин, офіс… недорого…

— Пішли! — шарпнув його за руку інженер, і обидва швидко забрались із Мар’яниного помешкання.

II

Коли радіо пропікало десяту вечора, жінка вдягла окуляри та відчинила високе вікно; прилягла на широке підвіконня, зазираючи вниз: вікна сусідів сьогодні знов темні. Тепле задушливе повітря проникло в прохолодну кімнату, і від контрасту стало зрозуміло, що в кімнаті трохи вогко, мов у листяному лісі. За дверима почулося шкряботіння й нявчання Рудня, що десь бігав цілісінькій день, а тепер хотів їсти. Він завше повертався, коли хотів їсти, ластився до Мар’яни, терся біля ніг і навіть дозволяв брати себе на руки, і не дряпався, коли вона його пестила. «Галодний кот — нікакіх хлапот», — жартувала господиня, і ще, замилувано дивлячись, як він наминає сардини чи печінку, інколи розмовляла з Руднем:

— Цікаво, якби ти мав їду десь інде, ти би не приходив до мене? — кіт косив оком, старанно розжовуючи тягучу печінку, і мовчав.