Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я мляво кивнув.

— У гольф граєш?

— Ні, — відповів я.

— Не любиш гольфа?

— Важко сказати, люблю чи не люблю. Бо ніколи не грав.

Він засміявся.

— Навряд чи так буває, щоб люди не знали, люблять вони гольф чи ні. Більшість тих, хто в гольф ніколи не грав, його не любить. Це факт. То можеш говорити чесно. Я хочу почути твою думку.

— Якщо чесно — не люблю, — зізнався я чесно.

— Чому?

— Ну… Враження таке, ніби все це для задурювання людей, — відповів я. — Всі ці помпезні ключки, візочки і прапорці. Франтуваті костюми та взуття. Всі ці присідання з придивлянням до моріжка, настовбурчення вух — ось що мені не подобається.

— Настовбурчення вух? — перепитав він здивовано.

— Ну, це я так, трохи прискіпуюся. І не надаю цьому значення. Я тільки хочу сказати, що вся атмосфера навколо гольфа мене дратує. А «настовбурчення вух» — просто жарт, — пояснив я.

Макімура знову видивився на мене порожніми очима.

— Ти трохи дивний, правда? — спитав він мене.

— Та ні, не дивний, — заперечив я. — Звичайнісінька людина. Тільки жартую невдало.

Незабаром учень приніс на таці дві пляшки пива і склянки. Поставив тацю на східці веранди, відкоркував пляшки, розлив пиво по склянках. І зник — так само швидко, як перед тим.

— Ну, пий! — присівши на східці, сказав Макімура.

— За ваше здоров’я! — промовив я і випив. У горлі мені пересохло, і пиво здавалося на диво смачним. Та я був за кермом, а тому багато пити не міг. Однієї пляшки досить.

Точного віку Хіраку Макімури я не знав, але з вигляду йому можна було дати років сорок п’ять, не менше. Зросту невисокого, він завдяки міцній статурі здавався більшим, ніж був насправді. Широкі плечі й товсті руки. Навіть трохи загруба шия. З трохи тоншою шиєю він міг би сприйматися як спортсмен, однак подвійне підборіддя і фатальні складки під вухами виказували в ньому людину, яка впродовж років не дотримувалася здорового способу життя. І щоб позбутися цих вад, ніякий гольф не допоможе. Видно, що він старів. Роки брали своє. На фотографіях, які я бачив колись давно, Хіраку Макімура мав вигляд стрункого юнака з проникливим поглядом. Не красеня, але з чимось таким, що притягувало до себе людей. І що засвідчувало в ньому справді перспективного молодого письменника. Скільки років тому це було? П’ятнадцять, шістнадцять? Іноді його очі здавалися прекрасними й чистими — залежно від того, як падало світло, і під яким кутом на них дивилися. Волосся коротке, сивувате. Темна засмага — очевидно, від гри в гольф — приємно поєднувалася з теніскою «Lacoste» кольору червоного вина. Звісно, не застебнутою під горлом. Через надто товсту шию. Узагалі червоною теніскою «Lacoste» важко шикувати. Людям з надто тонкою шиєю вона надає жалюгідного вигляду. А товстошиїх ніби душить. Рідко коли вона саме до міри. «А от Ґотанді вона личила б», — подумав я. Гей, перестань! Ні слова про нього!

— Я чув, ніби ти щось пописуєш, — сказав Макімура.

— Та яке там «пописуєш», — відповів я. — Всього-на-всього пропоную тексти для затикання дірок у рекламі. Будь-чим. Лиш би текст був. Треба ж комусь і таке писати. От я й пишу! Все одно що розгрібаю кучугури. Культурницькі кучугури…

— Розгрібаєш кучугури? — перепитав Макімура. І зиркнув на ключку для гольфа під ногами. — Цікавий вираз…

— Дякую, — сказав я.

— Любиш писати тексти?

— Те, що я тепер роблю, не можна любити чи не любити. Бо це не такого високого рівня робота. Однак, ясна річ, я маю свої способи ефективного розгрібання кучугур. Свої хитрощі, ноу-хау, позицію, манеру докладання зусиль тощо. Над такими речами мені думати не набридає.

— Яка точна відповідь! — майже захоплено сказав він.

— На низькому рівні все простіше.

— Гм-м-м… — промимрив він. І замовк на секунд п’ятнадцять. — Це ти сам придумав вираз «розгрібання кучугур»?

— Так… По-моєму, сам, — відповів я.

— Ти не проти, якщо я його десь використаю? «Розгрібання кучугур». Цікавий вираз. «Культурницьке розгрібання кучугур».