Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звичайно, не вбив, — відповів я. — У своєму житті я зазнав чимало невдач і зробив не одну помилку, але людини не вбив. А викликали мене тільки для допиту, відповідаю на різні запитання. А перед тобою я таки винен. Найближчим часом постараюсь свою вину загладити.

— Справді якесь безглуздя! — сказала Юкі. І демонстративно брязнула трубкою.

Я також поклав трубку і повернув телефонний апарат Рибалці. Обидва агенти поліції уважно слухали мою розмову з Юкі, але, здається, нічого з неї не винюхали. А от якби вони знали, що я призначив зустріч тринадцятирічній дівчині-підлітку, то, напевне, їхня підозра до мене тільки зросла б. Мабуть, подумали б, що я — збоченець абощо. Бо зазвичай у світі не заведено так, щоб тридцятичотирьохрічний чоловік домовлявся про зустріч з тринадцятирічною дівчиною.

Агенти поліції доскіпливо розпитали мене про те, що я робив протягом учорашнього дня, і все це вписали в протокол. Кожен ієрогліф виписали ретельно кульковою ручкою на аркушах паперу для листів, підклавши під них картон. Безглуздий, нікому не потрібний документ. Даремна трата часу й зусиль. У ньому вони сумлінно зазначили, куди я ходив і що їв. Я навіть розповів їм докладно рецепт приготування вареного конняку[35], яким повечеряв. І напівжартома пояснив, як настругувати пластівці сушеного тунця. Однак до тих людей жарти не доходили. Вони старанно записували кожне моє слово. Загалом вийшов грубезний документ. І справді беззмістовний. О шостій тридцять із сусідньої їдальні вони принесли бенто. Назвати його смачним було великим перебільшенням. Щось схоже на харчові покидьки. М’ясні фрикадельки, картопляний салат, тушковані рибні палички. Ні приправа, ні складові частини такої їжі не викликали захоплення. Надто гірка олія і надто гостра приправа. Квашені овочі з домішкою штучних барвників. Та оскільки і Рибалка, і Літератор свої порції уминали так, що аж за вухами лящало, — я також нічого не залишив у коробці. Бо мене дратувало, що їм може здатися, ніби з переляку мені шматок стає руба в горлі.

Коли ми поїли, Літератор приніс слабенького, теплуватого зеленого чаю. За чаєм вони знову закурили. Дим заповнив до краю тісну кімнатку. В очах мені запекло, а піджак просяк запахом нікотину. Після чаю відновився допит. Безмежне нагромадження нісенітниць. З якого і до якого місця я читав «Процес», коли переодягнувся в піжаму і таке інше. Я виклав Рибалці сюжет «Процесу», але, здається, його зміст агента поліції нітрохи не зацікавив. Напевне, вся ця історія видалася йому занадто буденною. Я раптом навіть занепокоївся, чи взагалі твори Франца Кафки доживуть до двадцять першого століття. Врешті-решт навіть сюжет «Процесу» в моєму викладі потрапив у протокол. Навіщо все це, слово за словом, треба записувати — мені в голову не вкладалося. Справді щось чисто кафкіанське… Відчувши всю безглуздість свого становища, я занудьгував. І втомився. Голова перестала як слід працювати. Вся розмова здалася мені нікчемною і беззмістовною. Однак агенти поліції шукали щілинку в моїй розповіді про те, що було зі мною вчора, ставили запитання і докладно записували мої відповіді на них. Раз у раз Рибалка забував, як пишеться той чи інший ієрогліф, і запитував у Літератора. Здавалося, ніби така робота їм зовсім не обридла. Можливо, вони втомилися, але працювали, не покладаючи рук. З блиском в очах і наставивши вуха, вони прислухалися до будь-яких дрібниць у моїй розповіді, щоб помітити в ній хоч якусь неузгодженість. Час від часу хтось з них виходив з кімнати і через хвилин п’ять-шість повертався назад. Що й казати, незламні типи.

О восьмій годині роль допитувача перейшла від Рибалки до Літератора. Очевидно, в Рибалки терпли руки, бо він вставав, потягувався, розмахував ними і крутив головою. І знову закурював. Перед тим, як узятися до допиту, Літератор також скурив одну сигарету. У погано провітрюваній кімнатці білий дим висів так, як на сцені під час концерту гурту «Weather Report». Смерділо харчовими покидьками і димом. Хотілося вийти надвір і глибоко подихати свіжим повітрям.

Я сказав, що хочу в туалет. Літератор відповів: «За дверима ідіть праворуч, в кінці коридору — ліворуч». Повільно справляючи малу нужду, я подихав на повні груди й повернувся назад. Дивна річ — глибоке дихання в туалеті. Не дуже приємне. Та коли я згадав про вбиту Мей, то про іншу розкіш і не думав. Принаймні я жив. І принаймні міг дихати…

Я повернувся з туалету, і Літератор відновив допитування. Прискіпливо цікавився клієнтом, який телефонував мені того вечора. Які мої стосунки з ним? Яка робота нас пов’язує? В якій справі він звертався до мене? Чому я відразу йому не передзвонив? Для чого я взяв таку довгу відпустку? Невже в мене такі великі фінансові можливості? Чи я подав декларацію про доходи в податкову інспекцію?.. Я відповідав, а він — так само, як перед тим Рибалка — неквапливо, красивим почерком записував мої слова на папері. Чи вони справді вважали, що така робота має сенс, — я не міг знати. Може, вони над цим і не задумувались і ставилися до неї як до чогось буденного. Зовсім як у стилі Франца Кафки. Або ж навмисне дотримувалися цієї нікчемної бюрократичної процедури, щоб витягти з мене жили і завдяки цьому вивідати правду? Якщо це так, то своєї мети вони успішно досягли. Я виснажився, знудився і, нарешті, почав відповідати на їхні запитання. Будь-що хотілося з усім цим якнайшвидше покінчити.

Настала одинадцята, а допит все тривав. Не було видно жодних ознак його закінчення. О десятій Рибалка кудись вийшов, а об одинадцятій повернувся назад. Видно, трохи поспав: його очі трохи почервоніли. Повернувшись, взявся перевіряти написане за його відсутності. А потім замінив Літератора. Літератор приніс три чашки кави. Розчинної. З цукром і порошковими вершками. Харчові покидьки.

Мені все остогидло.

О пів на дванадцяту я заявив, що втомився, хочу спати і більше нічого не скажу.

— От чорт! — роздратовано сказав Літератор, барабанячи пальцями по столу. — Часу зовсім обмаль, а в розслідуванні злочину без вашого свідчення не обійтися. Вибачте, але, по змозі, ми хотіли б довести дізнання до кінця.

— Та я гадаю, що ваші запитання не такі вже й важливі, — відповів я. — Правду кажучи, вони здаються мені другорядними.

— Будь-яка дрібниця може згодом стати у пригоді. Є багато прикладів, коли завдяки їй вдалося розкрити страшні злочини. І навпаки, в багатьох випадках нехтували якоюсь дрібницею й потім з цього приводу жалкували. В усякому разі, зараз мова йде про вбивство. Загинула людина. І тут уже не до жартів. Вибачте, але вам доведеться потерпіти й допомогти нам. Чесно кажучи, якби ми хотіли, могли отримати ордер на ваше затримання як головного свідка у справі про вбивство. Але тоді завдали б клопоту й вам, і собі. Правда? Буде потрібна купа документів. Спілкування між нами стане важчим. А тому, може, залагодимо наші справи тихо-мирно? Ви нам допоможете, а ми утримаємося від крутих заходів проти вас.

— Якщо хочете спати, то, може, вам підійде кімната відпочинку? — втрутився в розмову Рибалка. — Ляжете, поспите і, може, щось пригадаєте.

Я кивнув. Байдуже, де спати. Тільки б не в цій закуреній кімнатці.

Рибалка відвів мене до кімнати відпочинку. Ми пройшли похмурим коридором, спустилися ще похмурішими сходами і знову пройшли коридором. На всьому лежав відбиток зловорожості. Згадана кімната відпочинку виявилася буцегарнею.

— По-моєму, це — буцегарня, — сказав я, насилу посміхаючись. — Звісно, якщо я не помиляюся.

— Вибачте, але іншого місця нема, — відповів Рибалка.

— Що за жарти? Я йду додому! — сказав я. — А завтра вранці знову прийду.

— Та я вас не замикатиму, — заспокоював Рибалка. — Послухайте, я вас прошу. Потерпіть одну добу. Якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою, чи не так?

Сперечатися ставало щораз важче. «Байдуже!» — подумав я. Справді, якщо буцегарню не замикати на ключ, то вона буде звичайною кімнатою. В усякому разі, я страшно виснажився і хотів спати. Ні з ким більше не мав бажання говорити. Похитавши головою і не промовляючи ні слова, я зайшов у камеру і звалився на тверде ліжко. Знайоме відчуття. Вогкий матрац, дешевеньке укривало й запах параші. Повна безнадія.

— На ключ не замикаю! — сказав Рибалка й зачинив за собою двері. Зі страшно неприємним брязкотом. Запирай на замок чи ні — все одно брязкіт залишається неприємним.

Я зітхнув і натягнув на себе укривало. Звідкись долинало чиєсь потужне хропіння. Здавалось, ніби воно то наближається здалека, то віддаляється від мене. Складалося враження, начебто непомітно для мене земна куля розділилася на кілька окремих, незв’язаних між собою частин, і при наближенні до мене однієї з них вловлювався цей дивний звук. Сумний, недосяжний — і реальний. «Мей, — подумав я. — Правду кажучи, я згадував про тебе вчора ввечері. Не знаю, ти була тоді ще жива чи вже мертва. Але я згадував про тебе. Як ми спали. Як я повільно роздягав тебе. Це було щось схоже на зустріч колишніх однокласників. Я розслабився з таким відчуттям, ніби всі гайки, що скріплюють світ, розкрутилися. Такого я давно-давно не відчував… Та знаєш, Мей, сьогодні я не можу нічого зробити для тебе. Вибач, нічого. Гадаю, ти зрозумієш, що наше життя таке крихке й тендітне… Що стосується мене, то я не маю права втягувати Ґотанду в скандальну історію. Він живе у світі уявних образів. Якщо люди дізнаються, що він спав з повією, а згодом його викликали в поліцію як свідка в кримінальній справі, його світ зазнає краху. Настане кінець його участі в серіалах і в рекламі. Ти скажеш, що це — нісенітниця, й будеш права. Нікчемний уявний образ у нікчемному світі. Але ж він довіряв мені як другу, коли запросив до себе в гості. А тому я також ставився до нього як до друга. Це питання вірності… Мей, Кізонько Мей. Як мені було приємно з тобою! Приємно з тобою спати. Як у казці! Я не знаю, чи тебе це порадує, але я про тебе ніколи не забуваю. Удвох з тобою ми до самого ранку розгрібали кучугури. Сексуальні кучугури. У світі уявних образів ми обіймалися за рахунок списаних витрат. Ведмедик Вінні-Пух і Кізонька Мей. Як, напевне, тобі було страшно, коли тебе душили панчохою! Як тобі хотілося ще жити! Не сумніваюсь. Але я не можу для тебе нічого зробити. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи справедливо ставився до тебе. Та нічого іншого не залишається. Таким способом я живу. За такою системою. А тому я замовкну й нічого не скажу. Спи спокійно, Кізонько Мей. Принаймні тепер тобі вже не доведеться вдруге прокидатися. І не доведеться вдруге вмирати».

— Спи спокійно, — сказав я.

— Спи спокійно, — відбилося луною в моїй голові.

— Ку-ку! — проспівала Мей.

22

І наступного дня повторилося те саме. Вранці ми втрьох зібралися знову в тій самій кімнатці, мовчки пили поганеньку каву і закусували булками. Не такими вже й поганими ріжками. Після того Літератор позичив мені електробритву. Вона мені не дуже подобалася, але я примирився з неминучістю і поголився електробритвою. Зубної щітки не мав при собі, а тому довелося прополоскати рот тільки водою. І знову почалися запитання. Нікчемні й дріб’язкові. Катування в рамках закону. Все це тяглося поволі-поволі, як накручений равлик, до самого полудня. До полудня вони випитали в мене все, що тільки могли. Здавалося, що зміст запитань нарешті вичерпався.

— Ну що ж, на цьому поки що закінчимо! — сказав Рибалка, поклавши авторучку на стіл.

[35] Конняку (яп.) — паста або желе з аморфофалюса (Аmorphophallus conjac, К. Косh).