Киянка Красуня Подолянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ольга Мак

Киянка Красуня Подолянка

Передмова

Дорогі молоді читачі в Україні та поза її межами!

Ось вам дарунок — нова українська книжечка! Ви напевно читаєте багато книжок та любите їх читати. Хто з вас живе не в Україні, той певно читає ще й багато книжечок тією мовою, якою всі говорять у цій країні: англійською, еспанською, португальською, німецькою, французькою, російською чи ще якими. Та все ж українська книжка найкраща для українських дітей, бо вона наша, рідна. Тому й видало для вас цю книжку товариство в Канаді, що називається УКРАЇНСЬКІ ПРАЦІВНИКИ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ І МОЛОДІ імени Леоніда ГЛІБОВА. Його ім'я ми собі взяли, бо писав він багато гарних байок для дітей. Як бачите, ми живемо та працюємо в Канаді, але дбаємо про те, щоб українські діти по всьому світі мали свою, українську книжечку.

Щоб книжку видати, мусить спершу хтось її написати. Правда? Отже цю книжечку написала для вас бабуся ОЛЬГА МАК. Вона народилася в Україні і там вчилася в місті Ніжені. Але довгі роки свого життя мусіла провести на чужині, в Бразилії і Канаді. Написала вона багато книжок для українських дітей, таких як ви, та трохи старших, для молоді. Найкраща з них — це «Каміння під косою», з часів великого голоду в Україні 1933-го року. (Тоді ще може, й ваших батьків не було на світі, але про це страшне лихо ви певно знаєте.) Написала і книжку «Бог вогню» про українського хлопчика, який попав між дикі племена в Бразилії. Писала теж оповідання-казки про те, що діялося колись давно на українській землі. Ви ж знаєте, що вже дуже давно, більше, як тисяча років тому, Україна була славною й могутньою державою. Звалася вона тоді Київська Русь, тому, що її столицею був Київ, той самий, що є й сьогодні столицею нашої держави. У цій державі панували великі й славні князі, були й відважні лицарі-дружинники, і вчені, були й побожні ченці, що писали нашу історію та інші книги. Були й великі майстри-будівничі, що будували чудові церкви та палати. Тоді Русь-Україну знали й шанували в усьому світі. А ви ж далекі нащадки цих славних людей княжої Ураїни. Тому треба вам знати якнайбільше про своїх предків.

Про давні часи ми знаємо з історії, а крім історії люди ще розказували собі про ці часи гарні й цікаві казки. В них багато правди, а теж додано багато чого із власної уяви тих, хто їх розказував та переказував. Тим то такі казки ще цікавіші та кращі і можна з них багато доброго навчитися… Такі саме дві казки написала для вас Бабуся Ольга Мак і ви зараз почнете їх читати.

Що ж можна зробити з гарною книжечкою? Певно, самому собі її прочитати. Та можна її читати вголос і в гурті, вдома чи то в клясі. Тоді цікавіше, бо кожен, хто слухає, може щось спитати, щось від себе сказати, і всі краще книжечку зрозуміють. Можна читати книжечку вголос дома молодшим братикам і сестричкам, хоч вони, може, й не все зрозуміють. Та тоді ви їм поясните — на це ж ви старшенькі… Можна, зрештою, при нагоді якогось свята чи гостини влаштувати представлення із того, що прочитаєте, де кожне із вас буде виступати як одна із осіб, про яку книжечка розказує. Можна малювати малюнки до того, що прочитаєте, а дівчаткам то й можна пробувати вдягати свої ляльки так, як бачите їх у книжці на образках славного маляра Петра Андрусева.

О так, багато радости принесе вам книжечка, коли її уважно прочитаєте. А що найважливіше — ви дізнаєтеся про відважних, чесних та вірних людей ваших пра-пра-пра-прадідів. Бо такими й вам треба вирости.

Ото ж гарного та веселого вам читання!

Леся Храплива-Щур — Голова УПЛДМ

Аскольд і Дир та київські князівни

Діялося це давно у славному городі Києві — столиці Землі Полянської,[1] за князя, що його імени вже ніхто не пам’ятає. Може звався він Кий, а може якось інакше — не знали тоді наші предки письма, то й не записали. А шкода, бо був той князь мудрим і сильним правителем, якому корилися не лише поляни, що жили довкола Києва, а й інші українські племена: деревляни, дреговичі, сіверяни й тиверці. Давали данину князеві, йшли служити до нього дружинниками,[2] ходили в походи разом з ним — і збагачували княжу столицю.

І був город Київ найкращий та найбагатший серед усіх інших українських городів, а слава про його князя йшла далеко довкола і заходила аж у царство індійське,[3] в городи грецькі.[4] Стояв, як і тепер стоїть, Київ на березі Дніпра-ріки, а по ріці вгору і вниз пливли човни великі, всіляким крамом навантажені. Купці біля Києва приставали і з киянами торгували. Веселий і багатий був город Київ.

Та ось упав на нього сум великий, огорнув цілу Землю Полянську, бо занедужав тяжко князь Кий[5] і зліг на смертельну постіль.

— Горе мені, горе й вам! — говорив умираючий князь до своєї родини й бояр,[6] що зібралися біля його ложа. — Ось умру я — і скінчиться княжий рід Київ, від того першого Кия, що заснував оце місто. Не дав мені Бог синів, лише дві доньки. Хто ж перейме владу по мені?

— Горе нам, горе нам! — повторювали бояри, повторювали дружинники, а за ними все місто і вся Земля Полянська. — Вже не будемо мати такого мудрого й доброго правителя! Хто ж нас у бій поведе, хто ж нас від ворогів оборонить? Горе нам, горе нам!…

А як уже вмер князь Кий, то трава три дні росою сходила, дерева додолу похилялися, а хвилі в Дніпрі-ріці так схлипували жалісно й так об береги билися, аж вали довкола міста мокрі стали. А вже що люди плакали та журилися — й казати нічого!

Вмерлого князя посадовили на золотом кованому троні,[7] трон поставили у видовбаний з дуба човен, а човен встановили на великому кострищі. Три дні й три ночі приходили люди з усіх сторін і разом з киянами оплакували померлого володаря. А тоді вбили його найкращого коня, найулюбленішого мисливського собаку, поклали в човен княжу зброю, їжу, питво — і все це підпалили. Коли ж усе згоріло, висипали на місці кострища високу могилу, на ній наставили столів з усякою їжею та питвом і засіли за тризну.[8] Такий тоді був похоронний звичай.

Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться:

— Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?…

Так собі розмовляють, аж бачать — пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець, керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій,[9] сріблом-золотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.

Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві[10] поскидали, людей привітали і питаються:

— Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?

— Ми поляни, — відповідають їм люди. — А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде?… Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?

— Ми, — відповідають гості, — добрі молодці, з далекої Землі Варязької,[11] що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого — Дир.[12] Вибралися ми в дорогу щастя-долі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас — землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас по-доброму?

Порадилися кияни й відповідають:

— Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі[13] на грецькі городи, орду[14] половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан — у царство хозарське,[15] що лежить над Каспійським морем. Хай хозарського царя у полон візьме, військо його розгромить, а з городів дань ізбере. Коли того докажете, віддамо за вас князівен і признаємо вас за своїх князів.

[1] ЗЕМЛЯ — земля довкруги міста Києва. Колись жило там плем'я поляни і від них ця назва.

[2] ДРУЖИННИКИ — княжі вояки.

[3] ІНДІЯ — країна в Азії. У княжі часи про Індію розказуали в Україні багато цікавих казок-вигадок.

[4] ГРЕЦІЯ — це була Візантійська держава зі столицею Візантією. Греція була могутня та славна.

[5] Кажуть, що місто Київ заснував саме князь КИЙ. Та історія не підтверджує цього.

[6] БОЯРИ — знатні люди, дорадники й прибічники князя.

[7] ТРОН — крісло, на якому засідав князь, коли вирішував державні справи.

[8] ТРИЗНА — за старим, ще поганським звичаєм, гостина-бенкет у пам'ять покійника.

[9] АДАМАШОК — дорога, блискуча тканина.

[10] СОБОЛЬ — невеликий звір, що його хутро дуже дороге.

[11] ВАРЯЗЬКА ЗЕМЛЯ — сьогодні Скандинавія із країнами Швецією та Норвегією.

[12] КНЯЗІ АСКОЛЬД І ДИР — знані в нашій історії київські князі.

[13] ПОЛОВЦІ — монгольські племена, які жили в степах на сході й півдні України.

[14] ОРДА — монгольське слово, означає військо або й державу.

[15] ХОЗАРИ — нарід, який у княжі часи створив свою державу на схід від України.