Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я намагався йому підіграти. З усіх сил старався. Але в голові вертілися новини про меншого брата: Ентоні? Айвона? Юджина? Чи Макса?

Поля

20 і вже майже 21 Трав, 2011

Мій брат?

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Привіт усім! Минулого разу я вам писала про брата. Стільки коментів отримала від вас! Мені сподобалася історія Dilemy_3D про ­брата-мультиплікатора. Я би теж хотіла вміти малювати мультики. Запитання до Dilemy_3D : чи твій брат озвучує їх?

Також мені сподобалася історія Mili-lili про брата-поета. Справді, брат-поет — звучить! Запитання до Mili-lili: а він присвячує вірші тільки своїй дівчині чи тобі також?

Дехто з вас, друзі, запитує, хто мій брат, і натякає, що навіть знає його.

Я не буду казати, хто мій брат, добре? Я не хочу розголошувати його ім’я. Може, колись. Якщо все вдасться, то я поставлю сюди фото з нашої з братом майбутньої подорожі. Ок?

Наразі в мене є інші питання, які я хочу з вами обговорити.

Як назвати меншого брата? Або точніше так: чи назвали б ви, дівчата, свого меншого брата ім’ям хлопця, який вам... не те що подобається, а який вам порятував життя? Ні, звичайно, він не принц на білому коні, що прибув із далекого казкового краю. Авжеж ні. Він простий хлопець. Хоча я його досі погано знаю. Але мені так здалося тоді, при зустрічі. Я думаю, що він дуже простий. В хорошому значенні. Та це не до теми... То ж скажіть, чи назвали б ви ім’ям того, хто вам подобається, брата, який народиться в іншому домі, може, навіть в іншій країні? Чекаю.

Артем

Коли я зайшов до кімнати, Поля згорнула електрону сторінку. Поглянула на мене краєм ока й закрила свій блог.

— Що там по телеку?

— По телеку — телик.

— А про кінець...

— Полю, дурниці! Там щось про Галапагоські острови. А то, Поль, не кінець...

— То про кінець нічого?

— Ні! Про острови... що вони, мовляв, в Тихому океані, що до них колись плавав Чарльз Дарвін, — усміхнувся я, намагаючись розвіяти її страхи. — Він там проводив спостереження.

— На них?

— А ти не знала?

— Знала, — відрізала Поля. — Я лягаю спати, — вона заскочила в ліжко й накрилася з головою. — Я зморилася. Спати! — за хвильку вона визирнула з-під ковдри. — То про кінець нічого не казали?

— Добраніч, Полю, — проігнорував я її запитання вкотре, потім поглянув на годинник — перша ночі.

Мені не спалося. Полі теж. Вона вертілася. Мені хотілося з нею поговорити про те, що нам сказала мама, але я не наважувався розпочати розмову. Я слухав звуки телевізора, які долітали до нас. Потім батько його вимкнув і почовгав спочатку до ванни, а потім до своєї кімнати.

Я заплющив повіки. Перед очима миготіли слайди. Так швидко, що не можна було упіймати їхній рух. Я бачив двір, з якого мене забрали в міліцію, бачив краєвиди Піттсбурга з листівок і фото, які надсилала нам мама, бачив Аліну в її кофтині з блискітками...

Я знову поглянув на годинник — невдовзі п’ята. Невже я таки спав? Невдовзі п’ята...

Невдовзі п’ята?

«І що, — казав я собі, — ти віриш у ці дурниці?» «Ні, — відповідав відразу ж, — я в таке не вірю. Це науково не підтверджено. Це нічим не обґрунтовано».

Та, попри все, мені щось лоскотало всередині, ніби мурахи бігали. Ні, — говорив я собі знову і знову, — це все дурниці...