19 Трав, 2011
Мій брат, або Той, хто поряд...
Автор: Poliana
Рубрика: Життя
Сьогодні я хочу написати вам про того, хто завжди зі мною поруч — свого брата. Змалечку він грає в баскетбол. А я — його фанат! Мені сумно про це писати сьогодні, але я не буду пояснювати чому.
Мій брат високий. Мій брат розумний. І ще дотепний.
Я не можу забути, як уперше пішла до школи. Перед прийомом у клас нас, малих дітей, зібрали для тестування й сказали вирізати з паперу коло. Не знаю чому, але, як на зло, мені те не вдавалося. Я туди-сюди вертіла ножицями, але кола вирізати — ну, ніяк.
Потявши папір сяк-так, я безпомічно стала озиратися довкіл. Всі діти завзято вирізали. Деякі вже підіймали кола, щоб показати вчителеві. На мене нападав ще більший розпач. Аж раптом я поглянула на свого брата.
«М’яч, —рухав він беззвучно губами. — М’яч...»
М’яч?
Ножиці в моїх руках зарухалися самі. Через хвилину я теж підняла вгору червоне паперове коло.
«М’яч! — сказала я подумки й усміхнулася. — Баскетбольний м’яч».
Мені було дивно, що я відразу не подумала про м’яч, адже я змалечку була на всіх тренуваннях мого брата.
Добре, що мій брат такий дотепний. Добре, що він грає в баскетбол. А у кого ще є брат? Розкажіть!
Оце так... Гм, Полю, Полько, ну що ти, мала?
Скільки я себе пам’ятаю, я завжди був поряд з Полею. Коли вона народилася, її ліжечко спочатку стояло в кімнаті батьків, але згодом його переставили в мою. Я наглядав за Полею. Я брав її із собою на вулицю.
Коли Поля почала добре ходити, а згодом бігати, то постійно ловила м’яча на моїх тренуваннях. Ми інколи з нею навіть грали в баскетбол. Зовсім трішки щоправда, бо потім я почав займатися серйозно. Вона ж — ходити на гімнастику.
Трохи згодом Поля стала моїм талісманом на іграх.
Що ж я сьогодні так загальмував? Мала через мене напереживалась, їй-бо! Але ж Аліна... Ну, не міг я не піти. Розбудити її? Сказати про Аліну? Та зрештою, хіба це горить. Хай відіспиться, скажу потім. Але я — гальмо, треба було сказати їй. От...
— Полю? Лягай в ліжко, — прошепотів я, нахилившись до неї.
— Артем?
Вона підвела голову, і я сторопів: на її обличчі, на вилиці, красувався великий червоно-фіолетовий синець, і подібний, але менший, — на лобі.
— Що це? Полю!!! Полю, що це?
Вона швидко прикрилася рукою.
— Нічо’.
— Як нічо’? Кажи — що це? Ти впала?
— Ні.
Мені наче води хтось за комір влив:
— Хтось ударив?
Поля почала схлипувати.