Художниця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Дззззз…

Різкий звук старого Дімкиного будильника заповнив кімнату світанковим промінням. Неждана розплющила очі й у свідомості одразу «увімкнулися» рідні запахи: із кухні долинав аромат какао з молоком, а півтораметрова подушка пахла Дімкою. І його улюбленим одеколоном.

Неждана ліниво потяглася в ліжку.

Кімнату мляво заповнювала свіжа, пост-сонна, ранкова реальність.

У двері різко подзвонили.

Кволо розхитуючись, Неждана вилізла з-під легкої й пухкенької ковдри. Якби вона не проспала світанок, то побачила б, як сонне сонечко робить те ж саме - відкидає кучеряву ковдру з темно-синіх хмар і спускає промінці додолу. Молода жінка страшенно любила атмосферу ранку, шаленіла від світанкових кольорів, але все частіше лінувалася ставати до сходу сонця, щоби все це застати… А, все-таки, мама добре знала, що їм подарувати. Усе своє життя Неждана мріяла про таку перину.

Треба буде сьогодні мамі подзвонити… Вони вже за цими всіма клопотами не розмовляли кілька днів.

Молода жінка по-старечому потяглася і спробувала встати. Спина нила.

Дзвінок у двері повторився. На цей раз він був довшим і різкішим.

- Що за наглість… це ж треба з самого ранку так дориватися… Добре, що я вже проснулася… А то би влаштувала їм ранкові відвідини… - кректала Неждана, поки вайлуватою ходою, впираючись рукою в стіну, добиралась до дверей. Вона навіть не спробувала поправити розкошматіле волосся чи приховати те, що вона щойно з ліжка. Усім своїм виглядом жінка готувалася продемонструвати, що вона абсолютно НЕ РАДА бачити цього ранкового гостя, ким би він не був.

Навіть не заглядаючи в прозурку, Неждана відчинила двері. Але за ними нікого не було. Жінка тихенько вилаялася і вийшла на сходовий майданчик. Але й там не було нікого.

Тягучий біль розплився низом живота.

Стоп. Вона не має права хвилюватися.

Крім того, вона обіцяла собі прожити цей день дуже щасливо.

- Так, я повернуся в ліжко й спробую почати цей день спочатку…

Неждана усміхнулася власній ідеї.

- Забути, абстрагуватися, як каже Дімка… О, цікаво, як там Тата? - Нежданина усмішка стала ще ширшою і цього разу по-справжньому щасливою. Жінка прилягла, задивлена, заслухана в себе, і щось тихо промуркотіла…

Ліжко було м’яким і теплим. Як і її сни, як кольори, що її оточували віднедавна, як ранок, як її улюблене какао з молоком. М’яким і теплим було все, навіть вигляд «жахливого безладу» в кутку кімнати, як називав Дімка її творчу майстерню. Те, що той захаращений згорнутими полотнами, старим мольбертом, папками, з яких на всі боки вибивались листки з ескізами, баночками з фарбами й пензлями та ще всякою всячиною куток стане її творчою майстернею, було поки що мрією. Але настільки ж реальною, як і її м’який і теплий животик, із якого за якихось шість місяців мав з’явитися чудовий малюк. Неждана знала, що в неї буде донечка, і що вона намалює свій шедевр як подарунок на день її народження.

Якщо говорити відверто, то про цей свій шедевр вона мріяла давно. Образ картини, назву якій вона вигадала ще в дитинстві, зародився, напевно, разом із нею самою ще в маминій утробі. Він ріс і змінювався, як змінювалася вона сама, інколи зникав, губився, а тоді заполонював її фантазію знову - чи то разом із новим шаленим коханням, чи то під враженням від якоїсь чергової подорожі. Як тільки Неждана перший раз узяла в руки олівець, вона знала, що колись обов’язково закарбує образ цього феєричного видива. Але як тільки вона, сповнена натхнення й честолюбних фантазій, сідала перед мольбертом і брала в руки пензлик, образ розпливався, сюжет зникав, а замість теплих і м’яких тонів на полотно хляпали якісь незграбні та занадто яскраві плями. Вона вже не знала, як малювати свій шедевр. Неждана дратувалася, як людина, яка ніяк не може згадати потрібне їй слово, те, що тільки-но крутилося на язиці, а потім ніби з водою стекло. Той образ кепкував над нею, лоскотав пам'ять, водив її за ніс, як лісова нявка, чи як віроломні ельфи зі своїми фокусами та загадками… Дівчина часом до пізньої ночі, а то й до ранку, силкувалася відновити його в своїй уяві, звізуалізувати, промалювати по думки деталі… А потім, втомлена й розчарована, знімала, прала, сушила, згортала полотно, полоскала пензлі, складала все назад у свою «чарівну скриню» і говорила собі, що обов’язково настане час, коли той шедевр сам зіскочить із її пензля. Тому всю свою жагу до малювання вона виливала в ескізи олівцем, ручкою, кольоровими олівцями - на численних листочках, так і не намалювавши жодної картини на полотні.

Колись дівчинка страждала від браку словесних образів, навіть виплекала в собі комплекс на ґрунті власної безсловесності, через який довго нишком страждала. Поки не почала замінювати слова малюнками…

Поки її подруги в період шаленого підліткового віку списували купу сторінок у своїх щоденниках, що закривалися на крихітні замочки, вона малювала. Малювала не те, що бачила, а те, що відчувала. А потім закривала свої малюнки в такому ж самому щоденнику на замочку, щоби всі думали, що й вона там щось пише. Добре, що в неї не було вреднючого молодшого брата, як у Свєтки, а то він би обов’язково розкрив той замочок і розповів усім про її таємницю… Хоча, вона не лише тому не хотіла молодшого брата. Нежданці здавалося, що якби у неї був молодший брат, їй неодмінно перепадало би ще менше любові та уваги. Але їй і так страшенно їх бракувало.

Вона часто малювала любов і увагу в своєму «щоденнику», не так, як їх малювали дівчатка з класу - всілякі там сердечка і складені до поцілунку губки - а по-справжньому: м’якими й теплими фарбами, які розпливалися по сторінці, не обмежуючись якоюсь конкретикою, а створюючи незвичайне, ефемерне відчуття комфорту та затишку…

А ще вона малювала біль. Багато болю. Інколи біль ставав для Нежданки основним персонажем. І… основним натхненням. Бо нічого не могло заспокоїти її краще в хвилини відчаю, ніж олівець чи пензлик.

Її малюнки завжди говорили ліпше за неї. І завжди розуміли її краще, ніж оточуючі. Ні, Нежданка не звинувачувала рідних і близьких їй людей у черствості - просто вони були інакшими… чомусь. І відчували все по-іншому, ніж вона. Коли вони не могли зрозуміти Неждану, то жартома називали її «дівчинкою з іншого світу». Це її найбільше дратувало. Тому що якраз цей світ вона бачила краще за них. Вона відчувала його, переживала його, знала його так, як їм навіть і не снилось.

Коли ж Неждана почала називати свої картини, то з цими її назвами ніхто ніколи не погоджувався. Тому вона перестала розголошувати їх. Це була маленька таємниця - її і її творінь. ЦІ імена стали однією з численних речей, якими Неждана ніколи ні з ким не ділилася.

Коли вона вперше розповіла Дімці про свій грандіозний задум і всі невдалі спроби його здійснити, то він порушив це табу: йому неодмінно хотілося знати, яке ім’я дасть вона своєму шедевру.

- Скажи мені назву, а я тобі придумаю сюжет, - сказав він тоді, лукаво креснувши на неї карими очима. Ці його очі завжди зводили Неждану з розуму, й вона ніколи не могла їм протистояти. Але її таємниця була міцнішою за його чари - і вона лише грайливо стукнула вказівним пальчиком йому по носі:

- Ах ти шибеник! Розігнався! Я не хочу потім ділити з тобою гонорари і славу!

Ні, вона нікому не могла довірити своєї таємниці. Навіть Дімці. Бо й він її не завжди розумів.