Пригоди Шерлока Холмса. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Змінює початок XX століття і особисте життя письменника. На півдні Африки спалахує англо-бурська війна. Конан Дойль іде на фронт — працює хірургом у польовому шпиталі, пише книжку «Війна в Південній Африці, її сутність і події». В цій книжці він ще вірить (як і більшість англійців, до речі) у «цивілізаторську місію» Британії на африканських землях, оспівує хоробрість молодих вояків. І дістає від королівського уряду нагороду — дворянське звання (відтоді письменника офіційно титулують: «сер Артур Конан Дойль», як це заведено в Англії й понині).

Проте минає вісім років — і Африка стає жертвою нового загарбника. Королівська Бельгія «вичавлює соки» зі своєї колонії Конго. «Великого серця людина», Конан Дойль немовби прозріває — викриває всю потворність європейського «цивілізаторства» в новій книжці «Злочин у Конго». До виступу письменника долучаються голоси сучасників — Джозефа Конрада, Марка Твена. Не забарилися й критики — серед них і Джозеф Редьярд Кіплінґ, чия віра в «цивілізаторську місію» Європи вже тривалий час була непохитною.

А тим часом Дойль створює і нові оповідання, повісті, романи. 1903 року друкуються «Пригоди бригадира Жерара» — продовження історій про хвацького вояка-француза, 1908 — історичний роман «Сер Найджел». Того ж 1908 року, після трирічної перерви, на сторінках «Стренд меґезін» знову з’являється Шерлок Холмс — тепер уже в оповіданні «Пригода в «Бузковій хижі», що згодом відкриє збірку нових детективних творів письменника — «Його останній уклін».

До цієї збірки, виданої в розпал Першої світової війни — 1917 року, — увійшли оповідання, написані переважно в 1910-і роки. Вони помітно відрізняються від попередніх історій про Холмса — сюжети цих творів часто складні, химерні. «Креслення Брюса-Партинґтона», «Червоне коло», «Зникнення леді Френсіс Карфакс», «Нога диявола» — в усіх цих пригодах, за словами все того ж доктора Ватсона, Холмс справді «перевершує самого себе».

У 1914-1915 роках «Стренд меґезін» друкує останню з детективних повістей письменника — «Долина жаху», яка немовби переносить читача в минуле. Ще живий найзапекліший із Холмсових ворогів — професор Моріарті, по допомогу до якого звернулися з-за океану. Та й самі його заокеанські «колеги» — банда «Чистіїв» — сіють жах і неспокій в американському робітничому містечку Вермісі... Проте з’являється тут колега і в самого Холмса — спритний американський детектив Мак-Мердо, чия доля найхимернішим чином стинається з Холмсовою. Його біограф, майстер англійської пригодницької прози XX століття Джон Діксон Карр вважав повість «Долину жахів» одним із найкращих творів Дойля.

З 1912 року в творчості Дойля посилюється науково-фантастичний струмінь. Здійснивши на цьому шляху кілька спроб — згадаймо новелу «Незвичайний експеримент у Кайнпляці» або повість «Відкриття Рафлза Гоу», — Дойль створює не менш химерного й водночас симпатичнішого, ніж Холмс, персонажа — дивака-професора Джорджа Едварда Челенджера. Ось професор знаходить на Землі місце, де досі живі динозаври та пітекантропи, — в романі «Загублений світ». Друг, зоолог Рей Ланкастер, підказує Дойлеві цікаві подробиці для роману — то «велетенську змію у шістдесят футів завдовжки», то чудернацького «звіра, схожого на кроля, а завбільшки з бика»... А ось Челенджер рятує людство від невідомої хвороби — в романі «Отруєний пояс», шукає таємниць у надрах Землі — в повісті «Коли Земля скрикнула»... і навіть звертається до загадок спіритизму — в останньому романі «Країна туманів».

Захоплення спіритизмом, що перетворилось тоді на моду в усій Європі, не обминуло й допитливу Дойлеву душу. Він стає членом лондонської організації окультистів з пишномовною назвою «Орден Золотого Світанку» (до речі, в складі цього «ордену» був інший видатний британський письменник — ірландський поет Вільям Батлер Єйтс), дискутує про можливості «бесід із духами» з теоретиками тогочасних «таємних наук», пише навіть «Історію спіритизму»... Ця сторінка життя письменника є непростою. Можливо, звернення до спіритизму було пов’язане з особистим горем — загинули на війні син, зять і два небожі Дойля, помер від запалення легенів брат Інес.

Проте ні втрата близьких людей, ні захоплення сумнівними «теоріями» не ослаблюють творчого натхнення майстра. 1922 року з’являється його нова книжка «Оповідання про піратів та блакитну воду», 1929 року — фантастичний роман «Маракотова безодня». А з 1921 року в свіжих числах того ж таки «Стренд меґезін» знов розслідує лондонські злочини Шерлок Холмс. Тепер уже розповіді доктора Ватсона (а може, й самого Дойля?) про свого славетного друга позначені гумором, веселою дотепною вигадкою, — згадаймо хоча б оповідання «Троє Ґаррі— дебів», «Вельможний клієнт», «Пригода в садибі Шоскомб»... У 1927 році останні дванадцять оповідань про Холмса (в передмові до яких автор уже відверто закликав читачів «попрощатися» з улюбленим героєм) виходять окремою збіркою «Архів Шерлока Холмса».

Старий, хворий письменник іще бореться з недугами, навіть здійснює подорожі: на початку 1920-х років — до Австралії, а лише за рік до смерті — до Південної Африки та Норвегії. Подорож до Норвегії стала останньою в житті Конан Дойля; після повернення додому його здоров’я помітно погіршилось. Майстер і досі не здається: «Старий кінь довго тяг важкого воза. Але його добре доглядали. Йому треба тижнів із шість постояти в стайні та ще шість місяців попастися на луці, і він знову рушить у дорогу», — жартував Дойль. Проте вже 1930 року письменника не стало — сімдесят другий рік його життя обірвався в місті Кроуборо... А згодом на будинку, де містилося лондонське помешкання майстра, з’явилася меморіальна дошка з присвятою: «Творцеві Шерлока Холмса».

* * *

Ми вже згадували тут і про Музей-квартиру Шерлока Холмса на Бейкер-стріт, і про тисячі листів, які щороку надходять до цього музею, а принагідно згадаймо і про лондонські сувенірні крамнички, де турист може купити собі на пам’ять Холмсову люльку, мисливський кашкет великого детектива або старомодну колоду гральних карт із Холмсовим силуетом на «сорочці»... Але все це — пізніше. А за життя автора... Надамо слово відомому чеському письменнику-сатирику Карелу Чапеку, який відвідав Лондон 1924 року — за шість років до смерті Дойля:

«До речі, щоб не забути: зрозуміло, що я побував заради цікавості на Бейкер-стріт і повернувся страшенно розчарований. Там нема ані сліду Шерлока Холмса; це дуже пристойна торгова вулиця, яка не має вищої мети, ніж влитися до Риджент-парку, що їй після довгих зусиль врешті-решт удається. Коли ще згадати, що там є станція метрополітену, то буде вичерпано все — аж до нашого терпіння».

І справді, пригодницька муза творця Шерлока Холмса, захоплюючи лондонського читача, водночас викликала посмішку — коли поблажливу, а коли й презирливу — у критиків, а також тих письменників, що вважали себе жерцями (інакше й не скажеш!) «серйозної літератури». Згадуваний уже Генрі Джеймс, скаржачись якось Герберту Велсу на «безсилля своєї вигадки», одразу, немовби виправдовуючись, додав: «Це радше для Конан Дойля». І ця репутація Дойля як автора нібито розважальних, другорядних творів перетинала навіть кордони. Уже на початку XX століття в російському «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» відзначалося, що Дойлеві твори мають широку популярність на батьківщині, однак «стоять цілком поза літературою».

Та не кривилися, не посміхалися найголовніші і найсуворіші критики — читачі. Вони одразу побачили в Шерлокові Холмсі ту саму «великого серця, великого зросту, великої душі людину», якою був сам письменник. Адже недарма оповідання 1904 року «Чорний Пітер» відкривається більш ніж промовистими словами: «Він був такий безкорисливий — чи такий незалежний, — що часто відмовляв у допомозі шляхетним, багатим особам, якщо їхні таємниці не були йому до смаку, а тим часом просиджував цілі тижні над справою якогось бідного прохача».

І справді, в таких персонажах, як відчайдушна гувернантка міс Гантер з оповідання «Мідяні буки», гідравлік Віктор Гезерлі з «Інженерового пальця» чи слюсар Джон Горнер з «Блакитного карбункула», прості лондонці — та й загалом англійці — легко впізнавали самих себе. А помешкання на Бейкер-стріт ставало для них ніби символом спокою, впевненості та дружньої допомоги. Недарма Дойль із такими подробицями описує затишок цієї квартири. Пригадаймо слова іншого класика пригодницького жанру — молодшого Дойлевого сучасника, Гілберта Кіта Честертона: «Ідеал затишку — ідеал суто англійський... Затишок надихає тим, що містить у собі ідею захисту, мало не боротьби; він нагадує про вторгнення снігу та граду, про веселі бенкети в обложеній фортеці».

Сам «самітник із Бейкер-стріт», однак, не дуже полюбляв розкривати своє серце. Раз у раз на сторінках Дойлевих творів доктор Ватсон докоряє другові: «Ні, ви якась машина, лічильна машина!» Але Холмсові вчинки щоразу немовби перекреслюють цей жартівливий присуд. Ось він, вислухавши скарги міс Вайолет Гантер на свого наймача, хитає головою: «Правду кажучи, робота ця не та, яку я побажав би для своєї сестри...» А ось в оповіданні «Людина з розсіченою губою» він бідкається, марно шукаючи пропалого чоловіка пані Сент-Клер: «Просто не знаю, Що сказати цій милій жінці, коли вона зустріне мене на дверях». І недарма той же Ватсон в одному з останніх Дойлевих оповідань «Троє Ґаррідебів» щиро зізнається: «Так, варто було дістати рану, а може, й не одну, щоб пізнати глибину турботи й любові, що ховалися за крижаною маскою мого друга».

Тож немає нічого дивного, що в уяві Дойлевих читачів Шерлок Холмс невдовзі перетворився на живу людину. Й досі ще як фахівці, так і прості шанувальники таланту письменника полюбляють сперечатися про Холмсові смаки, захоплення та вподобання. Тут і музика — від мотетів Орландо Лacco до опер Ріхарда Вагнера, й поезія Шекспіра та Петрарки, і малярство — недарма в «Собаці Баскервілів» Холмс, оглядаючи фамільні портрети в садибі сера Генрі Баскервіля, впізнає в них роботи славетних майстрів минулого... А в оповіданні «Морський договір» він виголошує справжній гімн природі: «Мені здається, що своєю вірою в Боже провидіння ми зобов’язані квітам. Усе інше — наші сили, наші бажання, наші харчі — потрібне нам насамперед для існування. Але троянда є найвище за все. Її пахощі й барви оздоблюють життя, а не зумовлюють його. Лише Боже провидіння може породжувати красу, отож я й кажу, що доки є квіти, ми матимемо надію!»

Тож хочеться спитати: чи може людина з такою щирою душею бути «лічильною машиною», письменницькою вигадкою? Саме через те Шерлок Холмс став улюбленим героєм юних і дорослих читачів не тільки на батьківщині Артура Конан Дойля, а й у цілому світі. Через те й досі — як ми вже згадували — на адресу «Бейкер-стріт, 221-6» щороку надходять тисячі листів. Та й сам письменник, хоч як нарікав на втому від нескінченних «Холмсових історій», урешті зізнався: «Я не хочу бути невдячним Холмсові. Для мене він будь-що залишався добрим другом. Якщо часом він начебто втомлював мене, то лише через те, що його вдача не має півтонів».

І на закінчення — дотепна історія з життя самого Артура Конан Дойля, записана ще 1916 року Корнієм Чуковським:

«Пробираючись до Бейкер-стріт, ми могли переконатися в колосальній популярності Конан Дойля. Візники, чистії черевиків, репортери, крамарі, хлопці-газетярі, школярі щохвилини впізнавали його і вітали, киваючи по-дружньому головою. «Агов, Шерлоку Холмсе!» — гукнув до нього якийсь підліток. Конан Дойль пояснив нам, що з ним це трапляється часто: його плутають із Шерлоком Холмсом... «Ні, мабуть, від Шерлока мені нікуди подітися. Що вдієш!» — мовив він, усміхнувшись».

Що ж, Конан Дойль мав цілковиту рацію. «Творець Шерлока Холмса», увічнений на меморіальній дошці в Лондоні, — він і досі, за три чверті століття після смерті, залишається для нас «великого серця, великого зросту, великої душі людиною» — і насамперед через те, що зумів подарувати цю «велику душу» своєму славнозвісному літературному героєві.

Володимир ПАНЧЕНКО

Етюд у багряних тонах

ПОВІСТЬ

Частина перша

ЗІ СПОГАДІВ ДЖОНА Г. ВАТСОНА, ДОКТОРА МЕДИЦИНИ, ВІДСТАВНОГО ВІЙСЬКОВОГО ХІРУРГА

1. Містер Шерлок Холмс

1878 року я закінчив Лондонський університет і, діставши ступінь доктора медицини, одразу вирушив до Нетлі, на курс військових хірургів. Після того, як я пройшов курс, мене відрядили помічником хірурга до П’ятого Нортумберлендського стрілецького полку. Полк стояв тоді в Індії. Не встиг я до нього прилучитися, як спалахнула друга афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій полк подолав перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, що опинилися в такому ж становищі, я вирушив навздогін за полком і безпечно дістався Кандагара, де нарешті знайшов своїх і одразу взявся до виконання обов’язків.

Війна ця багатьом принесла нагороди й підвищення, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели до Беркширського полку, разом з яким я брав участь у фатальній битві при Майванді. Рушнична куля пробила мені плече, пошкодила кістку й зачепила артерію під ключицею. Я, напевно, потрапив би до рук нещадних газі, якби не відданість і мужність Мюррея, мого ординарця, що перекинув мене через спину коня і щасливо довіз до табору англійців.

Змучений раною, зморений нескінченними негараздами, я разом з багатьма іншими пораненими мучениками був висланий до головного шпиталю в Пешаварі. Там я поволі почав одужувати і нарешті так зміцнів, що міг ходити по палаті й навіть виходити на веранду, щоб трохи погрітися на сонці; аж раптом мене звалив черевний тиф — справжнісіньке прокляття індійських колоній. Кілька місяців мене вважали за безнадійно хворого, а коли я врешті одужав, то ледве стояв на ногах від виснаження й утоми, тож лікарі вирішили негайно відправити мене назад до Англії. Я вирушив туди на військовому транспорті «Оронтес» і за місяць зійшов на пристані в Портсмуті — з непоправно підірваним здоров’ям і з по-батьківському ласкавим дозволом уряду поправити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії я не мав ні родичів, ні друзів, тож був вільний, як вітер — тобто як людина, яка може витрачати не більше, ніж одинадцять шилінґів шість пенсів на день. За таких обставин я, природно, линув до Лондона — цієї велетенської канави, куди неминуче потрапляють усі ледарі й нероби імперії. Там я деякий час мешкав у готелі на Стренді — жив незатишно, по-дурному, марнуючи свої гроші безжурніше, аніж варто було б. Нарешті гаманець мій так спорожнів, що мені стало зрозуміло: треба або тікати зі столиці й шукати прихистку десь у селі, або зовсім змінити свої звички. Обравши останнє, я спочатку вирішив залишити готель і підшукати собі якесь простеньке дешеве помешкання.