Під Корсунем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ох, мені лихо! — злякано скрикнула молодиця й хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою.

Коромисло з відрами впало Прісі з плеч, а вода розлилася по землі.

— Пане, пустіть! Бійтесь Бога! — казала вона, змагаючись.

— Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невже тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича?

Він розпалювався й усе міцніше тулив Прісю до себе.

— Пустіть, бо кричатиму!

— Не пустю! Ти мені сподобалася й мусиш бути моєю! — говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі.

Пріся, змагалася й почала гукати Микиту, але того не було, й через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї й що за кілька хвилин вона знесилиться.

Нарешті на репетування Прісі від хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні — від хати бігло четверо уланів.

Наляканий тупотінням шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів вхопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали. Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі й побігла через сад до хати.

— Чого вас нечистий приніс сюди? — накинувся хорунжий на здивованих уланів. Не смієте мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Геть к бісу!

Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров. а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило в нього звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети.

Вирвавшись з обіймів шляхтича, Пріся, не добігши ще до хати, почала думати, чи сказати Микиті про те, що сталося, чи не говорити. Сказати страшно: Микита такий запальний він уб'є пана, й тоді загине сам на шибениці, а проте й не сказати було неможливо, бо мати, зустрівши її біля хати, побачила, що вона така збентежена, й зараз почала питати, де відра. Пріся не мала сили таїтись і з плачем почала розказувати матері все, жахливо озираючись і тремтячи всім тілом, бо їй здавалося, що шляхтич женеться за нею.

Тут саме приїхав із степу Микита й Ганна розказала йому, що було. Микита заскреготів зубами й стиснув рукою шаблю.

— Уб'ю, як собаку!

— Борони тебе, Боже, любий! — ридаючи сказала Пріся. — Ти ж занапастиш себе й нас усіх!

Микита суворо відхилив Прісю, від себе й, поставивши коней, пішов у хату. Він хоч і знав, що Пріся невинна в тому, що божевільний панок чіпляється до неї, а проте в серці козака виникло якесь вороже до неї почуття.

— Бач, як причаровує своїми очима… чарівниця!

Смутний і обурений, він довго мовчки ходив по світлиці.

— Голубчику, Микито, — говорила Пріся, трохи заспокоївшись, — ти неначе на мене гніваєшся… Чи винна ж я?

— Не дивилась би на нього — не було б того!

— Я б тепер радніша, щоб мої брови повилиняли, а очі позападали — щоб на мене бридко б було й глянути, бо тоді б і пан, до мене не чіплявся!

Пріся почала так гірко плакати, що Микиту взяв жаль, і він почав її заспокоювати, сказавши, що тепер сам провожатиме її на річку.

Другого дня над вечір, коли Пріся лагодилася йти по воду, Микита справді надів свій козацький черес, запхнув за нього пистоль, почепив шаблю й пішов разом із жінкою.

Вони йшли через садок, де ще недавно так любо женихалися, ховаючись у вечері від білого проміння місяця під захистом кучерявої яблуні.

— Не, забув, Микито, як любо було? — соромливо глянувши на чоловіка, спитала Пріся й повела очима в бік яблуні.

Микита стиснув їй руку. Він добре пам'ятав усі щасливі хвилини свого першого й єдиного кохання. Чи вернуться ж вони знову, ті хвилини? Чи настане ж знову спокій?

Взявшися за руки, молоді перейшли сад, вийшли на леваду й поминувши верби, почали сходити униз до річки. От і воно, те місце, де Микита вперше попросив у Прісі напитися води й вона причарувала його своїм поглядом… Але яка одміна: там, де срібним дзвоном бренів по-над річкою дівочий сміх та співи, тепер стояла зловісна тиша, що перебивалася тільки плачем та зітханням покривджених та ображених жінок.

Пріся мовчки набрала води, а Микита підсобив їй підняти відра на плечі й обоє пішли назад. Скоро вони проминули верби й наблизилися до кущів, аж тут назустріч їм вийшов Квицинський.

Микита спалахнув.