Львів. Вишні. Дощі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

© Хідченко В. О., укладання, 2017

© DepositPhotos.com / Denira, bhofack2, Dr.PAS, elenathewise, germanopoli, обкладинка, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

Дякую кожному з вас, хто читає ці рядки, перед тим залюбившись у наші попередні збірки. Дякую редакторам і видавництву КСД за те, що повірили в задум «Львів. Кава. Любов», а згодом у «Львів. Смаколики. Різдво» і так красиво та грамотно з різних позицій, не лише літературної, його втілили. Окрилені успіхом попередніх видань, автори вирішили писати й далі, за що їм теж уклінно дякую!

Життя вельми пришвидшилося у наш час — ми встигаємо зробити купу справ, про які у минулому навіть не можна було й мріяти. Ми постійно поспішаємо, біжимо й не встигаємо: вчасно подякувати, де треба — всміхнутися, сказати добре слово або просто не бовкнути щось, коли можна було й промовчати, якби був час подумати. Перевага книги — у ній завжди є місце і час. У ній завжди можна знайти ту зайву хвилину, і навіть годину, і день, коли зупинишся, подумаєш, проаналізуєш, відчуєш до найглибшої западинки свого єства і зрозумієш суть того чи іншого явища, повз яке проходиш-пробігаєш у реальності.

Даремно закидати тому, хто живе і творить у Львові, що він ним захоплений. Натомість усі, хто бував у місті Лева, а найбільше ті, хто тут живе, знають про його єдину ваду. І це не бруківка, яка радше додає йому особливості й вишуканості, і не подекуди обшарпані фасади будинків, які й у Римі на кожному кроці. Це банальність, яка зробила б його ідеальним, та мудра природа зберігає баланс. Місто позбавлене великої водойми. Навіть маленького потічка немає поблизу. І влітку, коли спека душить і виснажує, вичавлює бадьорість і ранковий запал, то мрієш про море, про прохолоду тіні, про краплинку дощу, ковток води, соку або кави глясе — знову ж, місцевий винахід… Та Львів вабить і чарує будь-коли, будь-кого, а особливо його творчих мешканців, тому на цих сторінках ви знову зустрінетеся з улюбленими авторами, які знають, чим притягує місто. А також познайомитеся з новими, твори яких, сподіваюся, теж припадуть вам до душі. Бо кожен з нас вкладає часточку себе у те, що пише.

Наша нова колективна праця цього разу не просто оспівує красу і неповторність Львова, вона знайомить з особливою львівською говіркою, особливими назвами, які так різняться від загальновживаних по Україні. Усім відомі абрикоси-морелі у Львові трансформувалися у вишні-морелі. Назва, яка зазвичай пов’язується з абрикосами, у Львові асоціюється із солодкими, м’ясистими плодами абсолютно неймовірного гематитового кольору. І мало кому відомо, що розмножилися вони з садів пана Ернеста Кортума, губернського радника, який заклав їх ще за часів Австро-Угорщини. Принаймні так говорить давня легенда. Це місце — Кортумова гора на Клепарові — багате на історичні події та знакові імена. Але саме морелі — ягоди кохання — привернули нашу увагу своєю оригінальністю у назві, що так пахне суто львівським ароматом і смаком.

Тож приємного вам занурення у «Львів. Вишні. Дощі», бо який же Львів без дощу?

Дара Корній

Львівські зливи

Дощ не просто падав з неба, він опустив на львівську бруківку свою важку сіру завісу і не поспішав її забирати. Оксана притулилася щокою до стіни кам’яниці, вкотре пошкодувавши, що не прихопила з собою парасольку. Її, не львів’янку, попереджали, що навіть коли за вікном розкішна безхмарна та безвітряна погода, не варто піддаватися омані. Все може за мить перемінитися. Бо зараз початок травня — на часі сезон дощів. До того ж це Львів, де сезон дощів триває ледь не цілорічно.

А яке веселе та миле вранці було сонце! У небі — й натяку на хмаринки. Бодай однієї, найзухвалішої, не видко. Не послухалася, парасолі не взяла. І маєш — уже вдруге за день. Перша злива застала її в кав’ярні, і навіть приємно було спостерігати з вікна, як шаленіє негода, як змоклі перехожі поспішають заховатися від дощу під дахівками будинків, застрибуючи в під’їзди, забігаючи у крамнички та кнайпочки.

Львів — місто, яке вміє закохати в себе з перших звуків. Навіть якщо ти лишень слухаєш оповіді про нього. Оксану на це побачення зі Львовом привело кохання. Точніше, її закохане серденько. Досі закохане. Закохане в чоловіка, у львів’янина, який тут живе і ніколи не стане рідним. Тому що так склалися обставини. Як він красиво говорив про своє місто! І з кожною оповіддю росло відчуття, що вона таки мусить його побачити, цей легендарний Львів, мусить пройтися старими вуличками, вимощеними бруківкою, послухати, як доладно та мелодійно звучать дерев’яні сходи в старих кам’яницях, вдихнути аромату щойно змеленої кави на площі Ринок, зійти на Високий Замок, видряпатися на оглядовий майданчик Ратуші чи храму Ельжбети, поблукати старими скверами, Стрийським парком, ветхими церквами, модними кав’ярнями і, можливо, музеями, якщо, звісно, на це вистачить часу…

Оксана завжди себе вважала домашньою кішечкою, яка від власного обійстя відходить ненадовго, лишень для того, щоб переконатися — вдома все ж найкраще. За все своє життя далі Гайсина дівчина майже не виїжджала. Поїздки на сесію до Вінниці не рахувалися. Оксана навчалася на заочному у Вінницькому кооперативному інституті та двічі на рік по тижню бувала там. Місто їй здавалося затишним, тихим, спокійним, неквапливим. Зелені парки, широкі вулиці, вимучений людьми та літами Південний Буг робили його дуже комфортним для проживання. Цим Вінниця нічим не відрізнялася від її рідного Гайсина. Хіба що вдома галасу менше, машини мчать не так шалено, будинки не такі високі, люди простіші і повітря набагато чистіше. Музеї та театри вони з одногрупницями обійшли ще в першу сесію. Чогось такого, щоб повторити ці походеньки, Оксана не побачила. Може, тому, що не вважала себе ані знавцем та поціновувачем історії, ані великим театролюбом. Тому вислів «всюди добре, а вдома найкраще» ще раз утвердився в Оксаниній голові як аксіома. І коли одного разу їй запропонували мандрівку в Хмельницький, «туди-назад» — подивитися місто, людей-музеї-церкви і так далі, вона відмовилася. Вдома таки почувалася найліпше. І раптом оце сама себе здивувала. І маму здивувала, і навіть свого працедавця. Віктор Олегович звів угору свої кошлаті брови та прогудів: «Відпустити тебе у Львів? Куди-куди? Ого! Звичайно, їдь. Бо наступного разу з твоїми темпами років десять чекати доведеться».

Василь з’явився в її житті наче випадково. Але чому тоді, щойно він зайшов у вузькі двері крамнички, де вона працювала, серце забилося часто-часто й усмішка сама собою приклеїлася до вуст? Вона цього не знала. Вчені кажуть, що виною всьому феромони. Такі маленькі біологічно активні речовини, що їх виділяють усі на світі живі організми. Одні феромони нас притягують, інші — відштовхують. Тож недарма є люди, які без слів, а просто зовнішньо нас ваблять. Навіть якщо ми знаємо про них якісь ганебні речі. А є й такі, що відштовхують навіть тоді, коли вчинки їхні найблагородніші.

На першому поверсі торговельного центру, де Оксана працювала і який всенький належав її шефові Віктору Олеговичу, місцевому магнату, містилася крихітна кав’ярня. Там і справді варили добру каву. Може, тому, що власник був справжнім турком і знався на каві, а може, тому, що це робила машинка, а той, хто працював за нею, все виконував чітко за інструкцією. Оксана не дуже розуміла палку любов деяких містян до цього смоляного гіркого трунку. Та хоч як там було, але до кав’ярні з усього міста стікалися любителі пахучого напою й аншлаг був беззмінним, особливо в обідню пору.

Саме під час обідньої перерви у двері її крамнички увійшов високий, стрункий, чорнявий юнак. Був убраний у зелену спецівку, з кишень стирчали робочі рукавиці. У кожній руці тримав по горнятку кави. Одне поставив перед Оксаною, по-змовницьки підморгнув і проказав:

— Мене звати Василь. Так сі стало, дорога… — зробив паузу, уважно прочитав ім’я на її бейджику і продовжив: — Тож, чарівна Ксеню, давайте знайомитися. І почнемо, мабуть, з кави.

Ось так вони познайомилися. Унизу, в кав’ярні, всі столики, звісно, були зайняті. І приятель Василя від кави відмовився, бо що то за задоволення — пити каву стоячи та похапцем. Тож Василь повештався торговим центром у пошуках якогось приємного місця, де спокійно можна помедитувати та випити каву. І знайшов. Розговорилися. Василь — львів’янин, і в Гайсині, разом із бригадою свого вуйка Ростика, будує готельний комплекс для її шефа.

— А ви знаєте, Ксеню, — несподівано Оксані сподобалося, що хлопець так її називає. — А каву пити Європу навчив українець. Не вірите? Бігме, не дурю. Думаю, що про Юрія Кульчицького, українського шляхтича та австрійського дипломата, ви чули? Не чули? О, то я вам розповім. Давно то було. Ще в ХVІІ столітті у Відні. Хлопака з Самбірщини, Юрко Кульчицький, тоді трішки підсобив віденцям у війні. Допоміг зняти облогу з міста. Кажуть, що під час облоги Відня турками, коли ситуація в місті загострилася, почалися хвороби й не вистачало харчів, то Юрій Кульчицький зголосився пробратися через табір турків, щоб зв’язатися з герцогом Лотаринзьким Карлом V та попросити про допомогу. Мудрий був чолов’яга, знав багато різних мов, у тому числі й турецьку. Перебраний на турецького купця, разом зі слугою- сербом пізнього вересневого вечора через одну з західних брам міста вирушив у подорож. І, знаєте, яке дивацтво з ними трафилося? Прикра дощова погода. Тобто це не дивацтво, але звідси все почалося. Бо турецький ага, побачивши, як вони змокли, чемно запросив їх до свого шатра обсохнути. Під час розмови вони наплели нісенітниць про те, що нібито торгують виноградом, і їм повірили. І навіть більше — ага розповів мандрівникам, як уникнути пасток та небезпек. Звісно, він пригостив їх кавою. Напій Кульчицькому дуже сподобався. Ага радо поділився секретами його приготування. На ранок мандрівники вирушили далі в дорогу. В результаті все вдалося. Відень було врятовано. А вдячні містяни визнали Кульчицького героєм. Міська рада нагородила Юрія Кульчицького чималою сумою грошей, подарувала будинок, відзначила його подвиг срібною медаллю. А із трофеїв, здобутих у турків, Кульчицькому віддали 300 мішків кави, знайдених у захопленому таборі паші Кари Мустафи. Пан Кульчицький доволі просто розпочинав свій кавовий бізнес. Він варив напій та розносив його вулицями Відня, пропонуючи всім охочим. Правду кажучи, спочатку цей божественний напій не дуже подобався містянам, бо від тої гіркоти їм сльози з очей текли. Як уже вони кривили пички! Аж поки підприємливий галичанин не здогадався класти до напою цукор чи забілювати його вершками або молоком. І до сьогодні у нас у Львові люблять приказувати: «Цукор зробить каву несмачною, якщо забудеш його туди покласти». Згодом Юрій Кульчицький відкрив у Відні першу кав’ярню «Під синьою пляшкою». З часом вона перетворилася на найвідомішу в місті. Колориту кав’ярні додавало те, що пан Кульчицький і його обслуга були зодягнені у турецьке вбрання. То що, приїдете, Ксеню, до Львова на каву? Поп’ємо з вами отої самої віденської кави, за рецептом самого Кульчицького, і посидимо у його товаристві. Не вірите? Та я про пам’ятник. Його у Львові тому пану поставили. Із вдячності за каву.

Василь поводився з Оксаною як давній приятель. Обідня пора, кава, гарна історія і тільки… За тиждень Оксана почала звикати до постаті молодика в обідню пору. Василь був фантастичним оповідачем. І дякуючи цьому Львів поступово ставав якщо не рідним, то дуже-дуже близьким — точно. Одного дня вона несподівано познайомилася навіть з бригадиром Василя, тим самим вуйком Ростиком. Пан Ростик шукав шефа, а Василь у той час звично пив коло Оксани свою каву. Чолов’яга здивовано витріщився на дівчину:

— О, на, маєш! Я Віктора Олеговича шукав, а Василя Невтухату знайшов. Холєра! Він тут кавусю попиває, а мені каже, що має обідню прогулянку. То ти місцевих дівчат зваблюєш, голубе?

Бригадир рентгеном прошив Оксану. Та зашарілася. Василь невдоволено процідив крізь зуби:

— Ну, і що не так, вуйку? То Оксана — моя місцева знайома. Гарна і розумна дівчина. Ми розмовляємо, розумієте? Я її не зваблюю. І не думав. І що ви всі від мене хочете? Мати виховує, батько нотації читає, тепер от ви. Наче з немовлям, чесне слово.

Василь сердито поставив горня на прилавок і вийшов швидким кроком з крамниці.

— Ой, вибачте, — пролепетала невпопад Оксана.

— А ви тут до чого? Він мій небіж, рідня. Син моєї сестри, от і няньчуся тепер, соплі підтираю. Непоганий хлопець, трохи з птахом, правда, в голові. Але будьте обережною з ним, Оксано. Ви — гарна дівчина. Не закохайтеся. Баламут. Вам тут жити, а він — перекотиполе. Завтра — тут, післязавтра у Варшаві чи Відні.

Оксана змовчала. Вона, напевне, не все знала про Василя. Баламут, перекотиполе, Відень, Варшава, районний Гайсин? Така дивна географія мандрів. А як дізнатися більше, якщо він не розповідає? Згідливо кивнула до чоловіка і втупила очі в горнятко. Можливо, вуйко і розповів би Оксані більше про Василя, та до крамниці увійшов новий покупець і дівчина подалася його обслуговувати.

Після цього випадку Василь на тиждень зник. Потім не було Оксани — мала вихідні. Дівчина встигла скучити і за Василем, і за його розмовами, і навіть за кавою. З’явився Василь після її вихідних, з кавою в руках та з гарним настроєм на додачу. А настрою додавала нова цікава бувальщина про Львів. Цього разу про унікальну каплицю Боїмів, котра розташована у самому серці Львова.

— Коли дивишся на неї, Ксеню, то таке відчуття, наче традиційну каплицю вивернули й іконостас опинився назовні. Бо фасад повністю вкритий різьбою, внизу леви з кляпами кілець у мордах, вигадливі квіти, а на вершечку сидить на якомусь ослінчику зажурений Христос. Львівські легенди стверджують, що родина Боїмів могла підземним ходом дістатися зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці.