Щоденник страченої: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ні, не так, не життю, а самій собі. Хм... Моя подруга — мудра, практична жінка, і що дивно — з усім сучасним комплектом самореалізації для вибраних: дві дисертації, монографії, конференції, презентації, прямі ефіри — і жодного коханця. В усіх інтерв'ю вона так і каже: єдине, на що мені не вистачає часу, - так це на чужого чоловіка. А решта в неї — о'кей: півроку гнеться буквою «зю» на оцих ось грядках, прополює бур'яни, закриває консерви, свариться з чоловіком, покрикує на дітей — і вважає себе щасливою. Іноді я задумуюся над тим, як ми, такі різні, такі діаметральні в усьому, так гарно й по-родинному розуміємо одна одну.

А іншим разом не можу зрозуміти, чи сповна вона розуму. Ні, не так. З розумом у неї порядок. Мені цікаво було б зазирнути в її серце.

Хоча... навіщо розпанахувати серце, коли не далі, як позавчора, її голова лежала на чоловіковому плечі, рука розгрібала коцюбкою залишки жару від вогнища, а голос, милий Боже, який то був голос! пробирався в темряві під самісіньку шкіру... Подруга співала для свого чоловіка — й моє серце уперше зайнялося пожаром заздрості.

Для мене це якесь таке незбагненне... таке чуже моєму життю... ця їхня прогнозована розміреність без жодної натуги... така непристрасна, але навіть на око глибока взаємність... розуміння з пів-погляду... півслова. І не скажеш, і навіть не подумаєш, що там може бути фальш.

А я, самотньо лежачи в оцій ось привітній постелі, уявляла, яка в них була ніч на першому поверсі після того вечірнього співу...

4 липня 199... р.

Я лежу в гойданці, прив'язаній між двома вишнями в саду, жую канапку і дивлюся, як мурашка снує стовбуром сусідньої яблуні туди-сюди... туди-сюди... угору-вниз. Чому ця комашня завжди така метушлива? І ця ось, окремо взята. Я хочу її розчавити. За активність, яка не співпадає з моєю теперішньою бездіяльністю. Цікаво, чи комусь спадає на думку розчавити мене, як мураху? І за що, цікаво? Мені не подобається гострий, надокучливий запах м'яти з-під гойданки. Дарма, що м'ята корисна. Треба висмикнути з коренем. От дурепа... висмикнула, називається. А запах в'ївся в долоні надовго. Спробуй витравити. Можеш дустом. Ага, краще поплювати. Для цього навіть не доведеться вставати. Цікаво, що робить зараз Він? Чи вже кинувся шукати мене, чи й не помітив зникнення. От, зараза, ці мурахи мене спровадять на той світ. Лізе по тілу, як по своїй власності, — і не боїться, і не кається, і не перепрошує за незручності. Хочу знати, чи бачить мене пілот отого літака, що передає привіт з неба тонкою білою смугою? Може, в нього є такі прилади, що дозволяють бачити й мене? Якщо із супутника видно сірникову коробку на лаві стадіону, то чому льотчик не може бачити мене на гойданці? Ну, й брехуха. Тут люди пліч-о-пліч одне одного не помічають, а ти хочеш, щоб із неба. Ні, я таки пропо лю зараз оці бур'яни. От, чудо! Які ж це бур'яни, коли це петрушка в бур'янах. Чи бур'яни в петрушці? Це - як людина в гріхах чи гріхи в людині. А й справді, що тоді викорінювати: людину з гріхів чи гріхи з людини? Я обіцяла подрузі-докторші не думати. От я й не думаю ні про що. Я просто лежу в гойданці і дивлюся перед себе. Треба позбирати висохлу білизну. А то гойдається, як біла смерть між зеленню дерев. Ні, як білий сніг на зеленому листі. Не так. Як вітрила на Дніпрі. Цікаво, що вони там роблять, оці двоє в човні, що він так гойдається посеред ріки? Човен гойдається серед води... а де весла? Вони що там - кохаються?! Безсоромники. Чому безсоромники? Я їм заздрю. Я могла би кохатися навіть отут, на гойданці. Ні, не могла б. На гойданці неможливо лежати по діагоналі. Чому я раніше не бачила, що на груші живе одуд? Який красивий. А, Боже, який обережний. Нічого собі принц. Не встигнеш подумати про нього — а він тю-тю — і будьте здорові. Ніхто тебе, голубе, не наврочить. Фу-у-у, ну й кислятина, ці яблука. Ну, ясна річ — зарано пробувати. Але ж хочеться кислого. Чорти би побрали цих ворон. Обнесуть усі персики в сусідів. Я вам зараз, паршивці. Боже, я зараз закину на сусідню вулицю гранату, якщо вони не вимкнуть цю гидоту... «ты беременна, ты беременна, зто временно, зто временно». Ага, це тому, що я відстала. Щойно повідомили, що це хіт сезону. А ти хотіла що, подмосковньїх вечеров? От, собаки... Що це за квітка така чудна та дивна? Нічна красуня, казала подруга, називається. Увесь день дрімала, ніби зів'яла від горя чи праці, а зараз, дивися, заворушилася. Розкривається, лялечка. О, хап! Вишня упала в рот, ніби на замовлення. Що? їжачок? Отак посеред білого дня чеберяє собі в дровітень і не боїться? Він що, приручений? Агов, їжачок! Наколи мене на свої голочки. Може, полегшає. Ні, ці птахи не дадуть заснути. О, а вишенька точена червами... все красиве й смачне — червиве. Фу, ти, Господи... ну можна хоч колись не псувати собі настрою??!

5 липня

Прочитала вчорашній запис. Якщо б він потрапив комусь чужому на очі...

Мабуть, слід вирвати.

Самій бридко.

Хай залишається.

Цей зошит не призначений для чужих очей.

Учора мені було так зле...

Щоб не збожеволіти, я лягла в гойданку і писала все, що спадало на думку. Я сідала, лягала, їла, не випускаючи олівця з рук, і записувала. Записувала геть чисто все, об що шпортався погляд.

Навіщо?

Хтозна.

Колись я читала, що лікарі рекомендують нервово хворим людям релаксацію саме таким чином: поголовно записувати все почуте, побачене, відчуте.

Але можна й не бути хворим, а порекомендувати відновитися бодай у такий спосіб — нікому.

За годину-дві мені справді полегшало. Я відволіклася на стороннє, не пов'язане з нинішнім, з тим, що катувало.

Тоді я побрела на кухню й зварила борщ. Перший справжній червоний борщ у цьому році своїми руками. З екологічно чистих продуктів. Заправлений рідкою сметанкою з кілограмом зелені.

Коли б мені хто сказав, що в такому стані я спроможна думати про їстівне... я плюнула б йому в очі. Я смачно пообідала.

Тоді іще смачніше поспала.

А тоді пів-вечора слухала жаб'яче кумкання з озера.

Щось у цьому для мене було несправжнє.

Чому несправжнє? Бо раніше цього не було. Я ніколи про таке не думала. А тепер думаю. І знову про Нього.

Але, окрім Нього, мені забаглося мати одну грядочку буряка, одну — моркви, а на додачу - плече, на яке можна було б покласти спокійну голову і тихо заспівати.

7 липня

Подивилася на календар. Незбагненна, загадкова для мене дата, укрита пеленою давньої-давньої таїни, яка в одну мить утратила загадковість.

Але день 7 липня час від часу таки нагадує мені старі, попри все — романтичні часи.