Гетьман, син гетьмана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

До Юрася в світлицю зайшов дядько Яким Сомко, смачно плямкав губами, втирався долонею. Поки всі колотилися, він не кепсько підобідав на кухні варениками із сметаною. Сів на ослоні біля Юрася. Дістав люльку, тютюн. Краєм ока спостерігав за небожем. Бачив, як тому маркітно на душі. Юрась усе ще вагався. Він уже сказав старшинам, що відмовляється від булави, а тепер шкодував про те. Почував у душі гнів на Виговського, адже знав, що булаву віддадуть йому. Сомко зітхнув. Був це вельми гарний з виду чоловік, просто красень, міцної статури, кругловидий, з чепурними вусами.

Сомко мовив розважливо:

— Бачу, небоже, важко тобі. Ну що таке ця булава сьогодні, в будь-чиїх руках: це щоденна гризота, вічний страх і неспокій, скільки зазіхають на неї (й стенувся в душі, адже й самому вона кортіла, адже вважав себе вартим її — соратник і товариш покійного гетьмана, вдатний воїн і господар), скільки буде гризні, а може, й крові. Чи ж вистачить у тебе сил, чи не зломишся, не струїш собі життя. Це з одного боку. — Набив люльку, закурив, розігнав долонею дим. — А з іншого… З іншого — для справи було б добре, аби вона була в тебе. Батькова слава, батьків авторитет тебе б прикрили, й ніхто б не важився однімати її. Для держави нашої козацької було б краще, для всього люду. — Прокашлявся. — Найкраще було б, щоб ти — гетьман, а біля тебе наставник — регент. Таким бачив батько біля тебе Виговського. Міг би, небоже, пробач, і я ним бути. Але старшина дивиться інакше. І великий шмат правди — на її боці. Йде війна, й треба вести в бій полки. Чи готовий ти? Батько завжди був попереду, цим і брав. Та й чимало старшин дуже норовливі. А злякаєшся ти від скреготу шабель? А похилишся? А чи зможеш старшину втримати?..

І Юрась вчув той скрегіт і зіщулився душею. Гнівився на Виговського й чомусь трохи на дядька і рішуче подумав: «Ні, булави не візьму».

Сомко пішов, увійшов Іван Брюховецький, ще батьків вірний слуга. Нагнувся, темною хустиною обмів від пороху Юрійові чоботи. Подивився, хотів щось сказати, не сказав.

Старшина говорила, перебиваючи один одного, полковник ніжинський Гуляницький, полтавський Пушкар, прилуцький Дорошенко. Ми, казали вони, не відкинемось від його царської величності, їх підтримав і Виговський: «Безпечніше нам його царської величності триматися». Тоді присутній тут начальник московських стрільців Артемон Матвєєв поклав на стіл скручений у трубочку сувій паперу:

— Прочитаєте статті, стверджені на раді у Переяславі й скріплені підписом Богдана Хмельницького.

Виговський взяв у руки сувій, розгорнув, побіг очима по рядках.

— Це зовсім інші статті, — голосно мовив він.

— Як інші, ті самі.

— Не ті, — так само твердо мовив Виговський. — Дайте нам ті.

— Де це бачено, щоб такий документ у дорогу брати. Це ті статті. Копія. Ну, дещо розширені й уточнені.

— Брехня, — стояв на своєму Виговський. — Тут ось, щоб московські воєводи стояли по всіх містах українських, а було тільки в Києві, і податки щоб збирали не українські люди в гетьманську скарбницю, а московські — в царську…

— Звідки ти знаєш, що не ті? — вирячив очі Матвєєв.

— А кому ж краще знати. Та ж я сам їх писав. Підписувати не будемо, це — обман, — знову твердо сказав Виговський.

Старшини загомоніли.

У цю мить загуркотіли тулумбаси, які стояли на вгороді, вони кликали до ради.

— То що ж будемо робити? — запитав Іван Богун, красень-полковник, хоробрий воїн.

— Нам би трохи часу, — сказав генеральний обозний Тимофій Носич. — Щоб гетьманич підріс. Школу закінчив.

Зарудний підвів угору стиснений кулак.

— То нехай так і буде. Юрась — гетьман з булавою, а Виговський при ньому ніби старший… Тобто на той час.

Старшина виходила на ґанок. Але першим вийшов Юрась. Витер рукавом піт і сказав:

— Панове рада! Щиро дякую за гетьманський уряд, що ви мені дали, шануючи батька мого, тільки ж через свої молодії літа і недосвід не можу я ще держати такого уряду. Обирайте іншого, старшого, заслуженого.

Осавули, які стояли внизу між козаками, загукали: «Кого хочете настановити на гетьмана?»

— Хмельницького!

— Панове, я ще молодий, не маю сили кермувати, до того ж сум і журба мене пригнітили, — знову подав голос Юрась.

— Нехай булава буде при Хмельницькому, — став на східець ґанку якийсь сотник, — а поки дойде літ, на той час править Виговський.

Так рада й ухвалила, й записали «гетьман на той час».

…Зайшла ніч. Юрій стояв у саду й крізь вишневе віття, крізь стиглі вишні дивився вгору. В глибокій синяві неба в сузір’ї Волосожар мерехтіла зірка. Кожна жива душа зв’язана з якоюсь зіркою, тільки не знає, з якою, й навіть не знає, чи зв’язана. Юрій відчував її інтуїтивно, знав, що то його зірка, вона то яскравіла, то ледь пригасала, й він знав: доки вона ярітиме в небі, доти він питиме з келиха життя. Зітхнув легко й радісно і пішов до спочивальні.

З того дня Москва вже не переставала гострити ікла на Виговського. Хоч сам він спочатку шукав з нею порозуміння, визнавав над собою царську руку, Москва повела проти нього жорстоку, неключиму боротьбу. Найперше вона визнала вибори неістинними — мовляв, не було всіх полків. Але й по тому, як вибори пройшли повторно, в Корсуні, з представниками всіх полків і міст, вона правила своєї. Тривав шалений підкуп старшин, їм безсоромно сипали в кишені золото, засовували за пазуху соболів, дехто їх і викидав, а інший би й хотів викинути, та не ставало сили: надто приємно лоскотало соболине хутро груди, надто дорого воно коштувало: за одну шкурку можна купити хату. Врешті Москва скликала в Переяславі, на звиклім для себе місці, ще одні вибори, але коли московський дяк почав правити про якогось нового гетьмана, а майдан погрозливо загудів, дяк шурнув за пазуху, витягнув скручений у трубочку папір і закричав, що великий государ схвалює вибори Виговського.