Армагедон уже відбувся: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«… Дорога Маріє! Ви ще запитали, чи не здається мені, що кінець світу — Судний день — уже прийшов до нас, що він заполонив усю землю, а ми — просто дійові особи в останньому дні нашої планети? Адже та інтенсивність, з якою люди удосконалюють знаряддя самознищення, — якраз і свідчить про завершальний етап Армагедону.

Глибокошановна Маріє! Правду кажучи, немає у мене чіткої відповіді на Ваше глибоке, сповнене справжньої тривоги запитання.

Все залежить від нас: ми можемо бути й останніми акторами в завершальному акті, але можемо стати й тими, хто відіграє НОВУ РОЛЬ в НОВІЙ дії. Все залежить ТІЛЬКИ від нас.

Я думаю, що XX століття було найбільш брутальним століттям за всю історію людства. Більш брутальним, ніж епоха Чінгісхана, ніж часи Ганібала.

Немає іншого визначення XX століттю, крім одного: „Найбільш брутальне століття за всю історію людства“.

XXI століття тільки почалося, і це століття — арена протистояння двох сил: фанатизму і толерантності.

…Однак сили, які ми повинні зрозуміти, пізнати і приборкати, — це сили Зла, які є в нас самих, сили Зла, що гніздяться в серці людини, і від сплеску цих сил ніхто не застрахований.

Арена боротьби між Добром і Злом — наші серця.

Добро ніколи не буде посилатися на Зло, утверджуючи свою правоту. А ось Зло, намагаючись виправдати себе, обов’язково зішлеться на те чи інше Добро, яке буде наслідком нібито тимчасово заподіяного Зла. На жаль, і Вашому, і моєму народам ця позиція Зла відома на моторошному особистому досвіді, коли в ім’я вселенського Добра творилося страхітливе Зло…

І все ж я вірю, що Добро в людині — непереможне.

В цьому і спасіння.

Цікаве Ваше питання про історичні образи окремих народів чи окремої людини: наскільки можливе подолання, прощення таких образ посередництвом мистецтва?

Я думаю, що це — цілком можливо, але до певної міри. Наша спроможність прощати аж ніяк не безмежна. Але я завжди проводжу чітку грань між „пробачити“ і „забути“. „Пробачити“ — це одне, але „забути“ — це зовсім інше.

„Пробачити“ — ми повинні, а ось „забути“ — нам категорично ЗАБОРОНЕНО. Якщо забудемо, то втратимо і наше минуле, і нашу особистісну самоідентифікацію.

…Але треба спрямувати наш погляд у майбутнє.

Спробувати побачити наше „Завтра“.

Спробувати зрозуміти, чи зможуть біди і жалі, пережиті „Вчора“, забезпечити нам краще взаєморозуміння в наступаючому „Завтра“, щоб не повертатися до того, що робили ми в минулому. У це я вірю.

Вірю, що історичні образи — чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини — завжди були і будуть темою для літератури.

Але чи загоює література образи?

З цього приводу існують різні думки, однак особисто я схильний думати, що література сприяє тим, хто сам для себе вирішив подолати свої образи…»

Із листа Амоса Оза до Марії Матіос, 1 серпня 2011 року

1

— Ну, і що він нам доброго зробив, що так нагло перестав жити?!

Петро — двома долонями одночасно (як це люблять робити жінки) — ляснув себе по стегнах і тут-таки важко обіперся кулаками на застелений грубим лляним рушником дерев’яний стіл посеред кімнати. Неголений, він скидався на крука, нишпорячи поглядом то по обличчях двох інших братів, що понуро стояли обіч нього, то зачіпаючись очима за зяючу пустотою неглибоку нішу в стіні — акурат на місці образу Божої Матері.

Потьмяніла ікона незвично великих як для житлової кімнати розмірів сиротливо валялася на ліжку із залізними бильцями, окремо від скла й дерев’яної рами.

— Ну, де? Де він їх тримав? — Петро, закачавши рукава до ліктів, тепер уже шарив у проймі зяючої дірки в стіні, чорнява якої контрастувала з невицвілим вапном на місці, де ще кілька хвилин перед цим висіла Матір Божа, а далі байдуже опустився на лавку і мовчки показав братам сідати напроти нього.

Середульший Сильвестр і наймолодший Орест сиділи, підперши руками голови, і незмигно дивилися в чорне око дірки в стіні.