Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фік із кількома псами, що знайшли тут собі пристановище, теж не дармував. Вони стежили вдень і вночі, разом з господарями обходили табір і заздалегідь повідомляли про небезпеку. Усі вони напевно знали ворога і пам’ятали зло, що його заподіяв він їхнім господарям.

Тож вартували. Вони були в кращому положенні від господарів: в разі потреби могли вжити свою зброю — зуби. Але люди в Новітній Січі стояли голіруч.

НА «РОДІНУ»

Наближалася осінь. Почали перепадати дощі, і людям стало холодно в переповнених бараках. Тож одного дня почалася нова мандрівка: вантажними автами, возами, хто чим міг, а то й міськими трамваями. Знову за місто, на його протилежний кінець, але вже до касарень, де ще недавно вишколювалися німецькі вояки. Тепер стояли пусткою ті ряди зелених мурованих будинків на просторій площі. Але й вони не змогли вмістити всього народу, тож частина мусіла влаштовуватися в стайнях та інших господарських будівлях.

Родина Жуків дістала невелику кімнатку. В більших кімнатах містилося по кілька родин чи самотніх людей, кожне відгородивши свою частину шафою, коцами, чим хто мав.

Микола та Стефа далі працювали, а Марія піклувалася домом і дітьми. Так їхнє життя набрало вигляду ніби нормального. Хлопці ходили до школи, стали завзятими пластунами. І, як колись вдома на Соколі, тепер в далекому чужому краю йшли українські юнаки й дівчатка маршовим кроком, співаючи: «Гей пластуни, гей юнаки!» Не мали вони ціпків, бо такого не було на Заході звичаю. Там, у цегельні, може й придалися б ціпки для оборони, але тут, в касарнях, вони були непотрібні.

Бо таки мали щастя люди в цьому таборі: ні разу ніякого нападу на нього не відбулося. У великому місті не відважувалися большевики чинити насильства, та й рішуча постава людей показала, що легко вони не піддалися б. Вивезення такої маси людей — це не ловля поодиноких. До того ж події в інших таборах голосним гомоном відбилися по світі. Пролилася бо кров людей, які, щоб уникнути репатріяції, кидалися з вікон будинків, вбиваючись на камінні. І не один волів сам собі заподіяти смерть гострою бритвою, як їхати на «родіну».

Постала інституція, яка заопікувалася втікачами. Спершу це була УНРА, а потім ІРО. Була ніби міжнародня, але найбільше коштів і труду поносили американці, головно в тій американській зоні Німеччини.

Отже, нашим скитальцям зажилося мирно. Вранці виїздили з табору вантажні авта з гуртами робітників, з мітлами, застромленими по кутках. Інші їхали до лісу заготовляти дерево на зиму, хто займався постачанням, хто харчуванням, транспортом, школою, лікарнею, працею по різних бюрах і товариствах, що згодом позав’язувалися.

Та як би там їм уже не жилося, непевність завтрішнього дня тяжіла над ними й далі. І питання, що з ними зроблять, хвилювало людей, і вони пильно прислухалися до новин, що їх проголошувано гучномовцем. Біля нього завжди купчився на майдані народ.

А новин завжди було доволі. З них найважливіші і найбільш тривожні були про приїзд до табору репатріяційних комісій. То вони мали вибирати зі списків «своїх громадян», то мали намовляти людей до повороту.

З раннього ранку народ роївся на площі. В розмовах, жестах, ході таборян було хвилювання й рішучість. Вимахували руками, стукали кулаком об кулак, засаджували шапку на вуха чи на потилицю рухом, повним розмаху й готовости. Так, бо знову мала приїхати репатріяційна комісія.

Давно вже позникали зі списків «східняки», до яких большевики нібито мали більше право, як до галичан. Тепер кожен був галичанином. Нашвидку ще повторювали назви міст і вулиць, і де все це є і що там хто робив. Микола мав декількох таких «перероблених», і їм пояснював. І казав те, що вже зранку голосили гучномовці: поводитися спокійно, ніякого насильства, ніякої напасливости.

Десь біля десятої заїхали до табору дві автомашини і з них вийшло кілька большевицьких старшин.

— Здраствуйтє! — гукнули до людей, що купчилися біля входу до таборової управи. Ніхто не відповів. Позирали з-під лоба.

В бюрї, розгостившися наче у себе вдома, стали викликати таборян. Та прізвища на їхньому списку не погоджувалися з прізвищами в таборовому списку, а коли й погоджувались, то такий то і такий «енко» був із Західньої України, зовсім напевно, і свідків мав на те, і папери, які хочете. Народ хитрющий і запопадливий, відомо. От кличуть Катрю Вівчаренко.

— Ти откуда, бабушка? — питає совєтський майор.

Старенька жінка стоїть, витирає носа й прикидається, що нічого не розуміє.

— Не валяй дурака! — вигукує майор. — Сконд ти?

— Та зі Станиславова, прошу пана, — видушує з себе старенька.

— Де той Станіславів?

— Та де ж би, добродію, де ж би, як не в Ґаліції.

— Що там робила?

— Работала, тяжко работала, — «бабушка» забуває своє галичанство.

— Как работала?

— В швейній артілі, товаришу.

— Як їхала до праці?

— Трамбальом, товаришу, трамбальом, дальоко було ногами йти.

— Врьош ти, бабушка, в Станіславе нєт трамвая!

— Та я неграмотна, ваше благородіє. — «Бабушка» сама доброта й щирість.