Україна у вогні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

 — Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні

 Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.

 — Сідай, посидь у мене за столом, — сказала Олеся тихо і взяла його обома руками за руку. — Їсти хочеш? Ну, хоч трошки  прошу тебе... Може, помиєшся з дороги, помийся?

 Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув сорочку і став мити ся над шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він почував, як спливали з нього дорожня курява і піт

 Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний начебто закон.

 Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам'яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.

 — Ой боже мій! Що ж воно буде з нами?

 Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго-довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору квітів.

 Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі далекий чужий самольот.

 — Не дивись на мене, — попросила Олеся і важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло його серце.

 — Як у мене б'ється серце...

 — І у мене, — сказала тихо Олеся. — Ой... Іди сюди.

 Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Місяць освітлював її з вікна.

 — Як тебе звуть?

 — Василь.

 — А мене Олеся. Дай руку.

 Вона притулила його руку до свого серця.

 — Я ніколи тебе не забуду, — сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.

 — Скажи і ти оці слова. Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий.  Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.

 Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.

 — Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.

 — Ой діточки ж мої, діточки... — жалібно голосила понад шляхом розлука.

 Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чотирьох синів.

 — А це вже п'ятий прощається, Іван, — останній.

 — Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком.

 — А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.

 — І ти...

 — І ти... — прошептала Олеся.

 Хтось стукав у двері сусідньої хати.

 — Хто тут? — почувся глухий голос.