Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дядько Ейб таки раз у житті не помилився, га, Енн? — гукнув він. — Онде його буря, ще й трохи завчасу надходить. Чи ви коли бачили таке хмарище? Дітлахи, кому зі мною по дорозі — стрибайте, а решта біжіть до пошти, туди заледве чверть милі, там собі зливу перечекаєте.

Енн ухопила Деві й Дору за руки й помчала схилом пагорба вниз — Березовим Шляхом повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, так швидко, як лиш могли бігти на своїх маленьких ніжках двійнята. До Зелених Дахів вони прибігли в останню мить, а на порозі їх перейняла Марілла, яка допіру позаганяла курей та качок до пташника. Щойно Енн із дітьми ускочили до кухні, як світло щезло, мовби чийсь могутній подув здмухнув його геть, страшна хмара проковтнула сонце й довкола стемніло, немов у світі залягли пізні сутінки. Тієї ж миті з гуркотом грому та сліпучим спалахом блискавки з неба сипонув град, сховавши весь довколишній пейзаж за стіною з білого шалу.

Крізь стогін бурі долинав тріск гілок, що ламалися об стіни будинку, та дзенькіт розбитого скла. За якісь три хвилини кожнісінька шибка в усіх північних та західних вікнах була вибита, а в кімнати летів град, укриваючи підлогу шаром крижаних камінців, найменший з яких був як куряче яйце завбільшки. Три чверті години невтомно періщила буря, і до скону пам’ятали її ті, хто пережив цей час. Марілла, уперше в житті тремтячи від справдешнього жаху, вклякла побіля крісла-гойдалки, задихано схлипуючи між оглушливими ударами грому. Пополотніла Енн відтягла од вікна диван і сіла на нього, з обох боків ухопивши в обійми двійнят. З першим ударом грому Деві заголосив: «Енн, Енн, це Судний день? Енн, Енн, я ж не хотів бути поганим!», а тоді сховав лице в колінах Енн і лежав так, здригаючись усім тілом. Дора, бліда, проте цілком спокійна, сиділа мовчки, тримаючи Енн за руку. Схвилювати її не міг би, певне й землетрус.

Буря вщухла так само раптово, як почалася. Град більше не сипався, і грім буркотливо відкотився на схід. З-за хмари випорснуло сонце, ясне й чисте, — і не йнялося нікому віри, що всього сорок п'ять хвилин тому світ був до непізнаванності інший.

Марілла зі змученим лицем кволо й непевно підвелася з колін і впала в крісло. Враз вона мовби постаріла на десять років.

— Чи всі ми пережили це? — врочисто запитала вона.

— Аякже, — жваво відказав Деві, котрий вмить опанував себе. — Я й не злякався взагалі, ну, може, хіба спочатку трошечки. Воно раптом так зненацька почалося. Я собі ще подумав, що не битимуся в понеділок із Тедді Слоуном, як обіцяв, але тепер, напевно, поб’юся. Доро, а ти злякалася, так?

— Трішки злякалася, — серйозно мовила Дора, — та я міцно тримала Енн за руку й безперестанку повторювала молитву.

— Ну-у… і я би повторював, якби згадав, — відповів Деві, — але, — додав він глибокодумно, — я теж лишився живий і здоровий, геть як ти, хоч і зовсім не казав молитви.

Енн подала Маріллі склянку смородинівки, всю міць якої мала нагоду відчути ще в дитинстві. Вони підійшли до дверей і уздріли дивовижне видовище.

Скільки сягало око пролягав білий килим по коліно завглибшки. Те крижане каміння купами громадилося на ґанку й на подвір’ї. Коли за три-чотири дні град розтанув, завдане спустошення стало очевидним — у садах і на полях не залишилося зелені. Побитий був увесь цвіт на яблунях, до того ж землю встеляло поламане гілляччя. Із двох сотень молодих дерев, які посадили «вдосконалювачі», більшість була вибита чи видерта з корінням.

— Невже це той самий світ, що був годину тому? — розпачливо скрикнула Енн.

— Такого ще не знали на Острові Принца Едварда, — відповіла Марілла, — зроду-віку не бачили. Пригадую, ще за мого дитинства тут була сильна буря, та де ж її можна порівняти із цією? Будь певна, ми ще почуємо про страшні руйнування.

— Хай би лиш ніхто з дітей не постраждав, — схвильовано пробурмотіла Енн. Та згодом виявилося, що страхи її марні, бо ті учні, яким додому було далеченько, скористалися з мудрої поради пана Гармона Ендрюса й перечекали негоду на пошті.

— Онде Джон-Генрі Картер, — сказала Марілла.

Джон-Генрі брів поміж градин із наляканою посмішкою на обличчі.

— Яке жахіття, еге ж, панно Катберт? А мені пан Гаррісон велів дізнатися, чи ваші всі цілі.

— Як бачиш, усі живі, — похмуро буркнула Марілла, — і дім не завалився. У вас, надіюся, теж усе добре?

— Так, мем. Хоч і не все, мем. Нас трохи побило. Блискавка в комин ударила, пройшла його наскрізь, влучила в клітку із Джинджером, пробила діру в підлозі й гримнула в льох. Отак, мем.

— Джинджер постраждав? — занепокоїлася Енн.

— Так, мем. Сильно постраждав. Його вбило.

Невдовзі Енн рушила підтримати й утішити пана Гаррісона. Він сидів при столі, тремтливою рукою гладячи яскраве пір’я на тільці Джинджера.

— Бач, Енн, більше ніколи він тебе не образить, — тужливо проказав пан Гаррісон.

Енн уявити не могла, що плакатиме від жалю за Джинджером, та сльози самі підступили їй до очей.

— Ото й усього було мені товариства, Енн… єдиний мій друг — і ось він мертвий. Ох, я, старий дурень, та й любив же його. Та грець із ним, якось воно буде. Я знаю, ти мені скажеш щось утішне, коли я замовкну, але не треба, Енн. Бо я ще розридаюся. Ото страшна була буря! Тепер уже із пророцтв дядька Ейба ніхто не сміятиметься. Це, здається, ті бурі, що він прогнозував — що їх ніколи й не було — усі прийшли водночас. Але ж як він із днем угадав! Диви-но, як у мене все тут понищилось. Треба десь дістати дощок — зробити мостини та й залатати цю діру в підлозі.

Наступного дня ейвонлійці були зайняті хіба тим, що ходили одне до одного й порівнювали збитки. Дороги були потрощені градом, отож жодна бричка проїхати по них не могла, доводилося йти пішки чи долати відстань до сусідів верхи. Запізніла пошта принесла недобрі звістки з усієї провінції — будинки згоріли від ударів блискавок, серед людей були вбиті й постраждалі, телефонний і телеграфний зв’язок скрізь відсутній, луки й поля були столочені й загинула на них незліченна кількість молодняку.

Рано-вранці дядечко Ейб побрів до кузні, де провів цілісінький день. То був день його тріумфу, яким він тішився сповна. Певна річ, несправедливо буде казати, що він радів із такої страшної бурі, та вже коли вона сталася, дядькові Ейбу приємно було, що справдилось його пророцтво, та ще й у точно вказаний день. Він уже й забув, як сам заперечував, буцім назвав якусь дату. Що ж до невеличкої розбіжності в годинах — то були справдешні дрібниці.

Надвечір у Зелені Дахи завітав Гілберт. Енн і Марілла тим часом прибивали на місце вибитих шибок клейонку.

— Хтозна-коли вдасться купити скло, — забідкалася Марілла. — Пан Баррі їздив сьогодні в Кармоді, але там за жодні гроші й шматочка не дістати. Кармодці розібрали все й у Ловсона, і в Блера ще до десятої ранку. Чи сильна буря була у Вайт Сендз, Гілберте?

— О, так. Нас із учнями вона заскочила в класі. Мені здалося, що дехто з них від страху збожеволіє. Троє зомліли, у двох дівчат сталася істерика, а Томмі Блуетт тільки й знав, що верещати на повен голос.