Золотий лев: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох.

— Я тямлю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Сей молодець безумовно його син, се просто двійник його тридцять літ тому.

Король кивнув головою.

— І я бачу, що в ньому грає благородна кров, — відповів. — А ось сей — то чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває на світі!

Опісля повернувся до боярина.

— Боярине! Ти був збирщиком полюддя і тіуном твого господина у волості. Правда?

— Так!

— Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?

— Я мусив платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я послав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме сю, яка вітала вас по дорозі, щоби зловити баскака.

— І що ж, зловили?

— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому Вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм нараяв такий зарібок, не дали нічого, — жалібна нота зазвучала у голосі боярина, аж усміхнулися всі присутні.— Се було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав передовсім мені. Від п’яти літ він щороку був у мене.

— А чи тебе не було при нападі?

— Ні! Вони усе зробили без мене.

— Що ж? Зробили без тебе роботу, то і поділилися без тебе! — зажартував король. — Одно тільки цікаве, — тут споважнів знову, — навіщо хлопам рать та ще кінна?

Слова сі були звернені до Ярослава.

— Милостивий королю! — відповів молодець. — Боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче уже нами проводити, то ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.

— Оборону? Перед ким?

— Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було б кому рятувати хліборобів та давати лад при потребі. На се й іменували мене сотником.

— Ви чому не платили полюддя тіунові?

— Всі платили удвоє і втроє більше звичайної суми, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.

— Нема що казати! — засміявся воєвода. — Боярин каже, що Чабрів — татарська слобода, чабрівці винуватять боярина.

— За мої слова — ось моя порука! — закликав боярин. — Зумію я ще поберегти свою честь!

У натовпі чабрівців загуділо.

— Гріх тобі, боярине, таке казати! — кричали деякі.

— Ба, я присягою стверджу правду усього, що кажу! Невже ж присяга боярина не стоїть холопського викруту?

— Тут нема холопа, ні боярина! — зазначив Данило. — Тут є тільки хтось, хто зрадив рідну землю — матір нас усіх, і того вона покарає. Хто ж є зрадник, а хто ні? Боярин чи громада?

— Громада, милостивий володарю, громада! — крикнув боярин, який чув, що волосся підіймається йому дубом на голові.— Всі знали боярина Судислава, а від його дочки у мене син. Судислав мені тестем доводиться. Невже ж дав би він дочку негідному?

Судислав оставив після себе добре ймення у своїх та чужих, і згадка про нього була вчасною. Боярин бачив се добре враження і знову заговорив певним тоном переможця:

— Яка користь бояринові з татарського підданства? На ньому користає тільки мужик, то він між татарських людей і пхається. Ще раз кажу, за правду моїх слів — ось моя порука!

Та ось тінь промайнула на високому чолі Ярослава.