Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.
— Ні, твоя прабаба мала хворі легені, і ми часто їздили на курорти.
— Ну, і… — Аліція нетерпляче дивилася на бабцю. Трохи здивовано, бо невже ж ця літня, вкрита зморшками жінка була колись чотирнадцятилітньою, носила коси і їздила кудись із мамою? Важко було в таке повірити, тим більше, що для Аліції бабця завжди була бабцею, інша роль їй просто не підходила! Зате спогади… Усі вони свідчили, що людські історії мають здатність повторюватися, ніби записані на автовідповідач розмови…
— Так от, якось, коли я самотою вирішила податися в гори, небо раптово потемніло, білий день змінився майже ніччю, а старі ялини почали немилосердно скрипіти, ніби попереджали мене, що за мить їхні важкі гілляки впадуть на мою голову. На небі спалахували блискавки. Полохливою я не була, але все це примусило мене гарячково шукати якоїсь криївки. А тимчасом буря розгулялася не на жарт, за стіною дощу не видко було навіть стежки, якою я піднімалася догори…
— Ой, я б умерла від страху! — здригнулася Аліція.
— Я теж! — притакнула бабуся. — Якби не з’явився він. Був… такий незвичайний… У спалахах блискавиць здавався велетнем, якому підвладна стихія… — бабусині очі блищали, давні спогади про ту пригоду знову ожили. Вона більше не дивилася на онуку, а перебувала в зовсім іншому часі й просторі. Мабуть, сиділа, притулившись до холодної скелі й напружено чекала на свого рятівника.
— Бабусю! — Аліція легенько поторсала її за руку.
— Ну… От, мабуть, і все, — озвалася старенька, довгенько помовчавши.
— Усе? А найважливіше? З’явився й що далі? — Аліції не подобалося, коли бабуся так її піддражнювала. Дівчина вважала, що їй можна довіряти. Крім того, розуміла, що є жіноцькі справи, яких не можна обговорювати навіть із дідусем.
— Уяви собі… Він ніс мене на руках. Таку мокру й перелякану. Спускався зі мною вниз, немовби з якимсь скарбом.
— Оце-то силач! — у голосі Аліції вчувалося захоплення. Бабуся явно не належала до тих, кого легко можна знести на руках з гори.
— Який там силач! — обурилася бабця. — Дужий був, але ніякий не силач! А крім того, — докірливо мовила вона, — він мене з тих гір не вчора ніс, а багато років тому. І ти маєш знати, що я була струнка мов тополя й легенька мов пір’їнка. Важила, як півкурчати…
— Класне порівняння, — Аліція глянула на себе. — Я за такою шкалою, мабуть, важу як ціле курча.
— Півтора, — мстиво виправила бабуся. — Ото ніс він мене й ніс, а мені хотілося, щоб ця буря ніколи не закінчилася. Нарешті ми добралися до гірської колиби…
— Ого, ти маєш, що згадати! — утішилася Аліція.
— Згадати? Ти вважаєш, що в п’ятдесят сьомому ми про таке думали? Звісно, я здивувалася, коли збагнула, що моїм рятівником був Єндрусь, син власника хатини, де ми завжди оселялися. Він був старший за мене на кілька років. І страшенний мовчун, бо щоразу, коли я намагалася з ним поговорити, він утікав до своїх овець.
— І що, так нічого й не сталося в тій колибі? Жодного поцілуночка? — Аліція вочевидь була розчарована. Любовні історії не повинні так закінчуватися!
— Поцілунок був, — бабуся аж зашарілася, згадавши те, що трапилося майже півстоліття тому, а для неї залишалося незабутнім, мов серпнева роса, яка щоранку з’являлася на луках. — Але в колибі мені довелося зняти мокре вбрання й одягнути справжні гуральські смішні штани, светр з овечої вовни. Здається, навіть якийсь кожушок… Уже не пригадую…
— Мабуть, це був спеціальний аварійний комплект, який там на тебе чекав, — Аліція усміхнулася, уявивши собі бабусю в гуральському капелюху й із топірцем-чупагою.
— Ой, погано ти вмієш слухати! — пирхнула старенька. — Я тобі серце відкриваю, а ти собі підсміховуєшся!
— Анітрохи! Я лише намагаюся уявити твою пригоду за сучасних обставин, — захищалася Аліція, сповнена побоювань, що бабця за мить забере свої таємниці вниз, і вона так ніколи нічого й не дізнається про її захоплення юним пастухом.
— Поверталися ми пізно ввечері, — продовжувала бабуся, якій, мабуть, теж кортіло розповісти про свої юні літа. — На щастя, бо моя мама вже ледь не божеволіла. А потім… — замислений погляд старенької спинився на ліщині, яка цікаво зазирала у вікно.
— Потім… — нетерпеливилася Аліція.
— Ну, що ж… Наш відпочинок закінчувався, а Єндрек мене уникав. Немовби нічого й не трапилося. А я ж добре пам’ятала його вологі темні очі. І коли він зносив мене з гір, мені здавалося, що він хотів би так зі мною йти вічно…
Аліція була іншої думки, але знала, що закохана жінка не сприйматиме жодних розумних пояснень. Тому нічого й не сказала.
— Я любила туди повертатися, до тієї пастушої колиби, — здавалося, бабусині думки витають десь далеко. — Єнджей з роками мужнів, став красенем. Високо в горах ми присягалися кохати одне одного й бути вірними до смерті. Від’їжджаючи, я плакала й чекала чергових канікул…
— Та зрештою закохалася в дідуся з низовини? — Аліція вже знала, чим закінчилася романтична історія цього кохання. Щиро кажучи, вона була вдячна бабусі за її вдалий вибір, та зараз уся її увага зосередилася на молодому гуралеві.
— Так, так! — здавалося, бабуся щойно повернулася до Крушини з далекої подорожі. — Перше кохання — як червиве яблуко. Згори таке гарне, а хробачка всередині не видко…
— То твого гураля якийсь хробачок точив-таки?
— Ну, звісно! Коли я виросла, мені було приємно на нього дивитися, але розмова якось не дуже клеїлася, — бабусин сміх бринів, наче музика.
— А дідусь?