Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

— Матимеш сестричку або братика. Ми ще не знаємо, — пояснив тато, простягаючи Аліції подарунок на день народження. Ланцюжок з кулончиком-ящіркою.

— Я нікого не хочу, — тихенько проказала Аліція, бо сльози, замість наповнити очі, застрягли в горлі.

— Та ну, — махнула рукою Міс. — Ми ще навіть не знаємо, хто в тебе буде, брат чи сестра. А може, ця наша спільна дитина вдасться дуже непоганою?

— Це буде ваша, а не наша дитина, — розгнівано кинула Аліція. — У мене з нею нічого спільного, — додала вона, не приховуючи сліз.

— Як це? А тато? — здивувалася Міс, колупаючись у склянці з мінералкою й силкуючись витягнути кружальце цитрини.

— Найсмачніша якраз така, що з мінералки, — пояснила вона, тримаючи в пальцях здобич. — Любиш?

— Ненавиджу! — буркнула Аліція. І вирішила, що ніколи в житті не їстиме цитрини, витягнутої з мінералки, хоча саме таку вона любила найдужче.

А потім народився Фридерик. Коли Аліція дивилася на нього в лікарні, то немов бачила власну фотографію. Першу, зроблену старим дідусевим «Ніконом». Тато, коли пішов від них, узяв собі це фото, хоча й подбав про те, щоб у мами залишилася копія. А тепер він міг би подарувати мамі фото Фридерика, а вона була б певна, що на знімкові Аліція.

Добре було йти запилюженою дорогою поруч із Панною Фризунею й ліниво думати про світ, залишений у тісних міських мурах. Думки оточували Аліцію, наче рій неслухняних метеликів, що кружляли над квітучою галявиною. Вони метушилися в її голові, тріпотіли ніжними крильцями й непомітно зникали. А коли Аліція побачила побілені стіни дідусевого дому, метелики розлетілися, а їхнє місце зайняли гарячі бабусині налисники. Із малиновим сиропом і цукром. Вони Аліції смакували найбільше.

КОХАННЯ Й ОГІРКИ

— Ти жодного разу не спитала про Роберта, — зауважила бабуся з удаваним докором, коли вони з онукою змивали з тарілок рештки малинового сиропу. Дідусь уже встиг зайняти улюблений фотель і прикидався, ніби читає газету. Проте вона давно випала йому з рук, а окуляри небезпечно повисли на кінчику носа.

— Цікаво, чому ти про нього не згадуєш? Мені здавалося, що ви дружите, — бабуся повернулася до незручної теми, не звертаючи уваги на мовчання Аліції.

— Йому відомо, де мене шукати, але він чомусь цього не робить, — знизала плечима дівчина. Їй хотілося, щоб це прозвучало байдуже, але роздратування в її голосі відчув би навіть глухий.

— Не шукає, бо його тут нема, — бабуся витерла останню тарілку рушником у червоні маки. — Поїхав за кордон, працювати.

— Певне, у нього концертний тур і, роздаючи автографи, він спізнився на потяг, — в’їдливо пирхнула Аліція. — Такий собі Янко-Музикант!

— Він же тобі подобається, — бабуся здивовано глянула на онуку. — Роберт точно волів би гуляти з тобою над озером, ніж збирати огірки на чужому полі.

— Він міг залишитися, — Аліція продовжувала гніватися. — Або поїхати в інший час, — гірко додала вона. — Він чудово знає, коли я приїжджаю.

— Справді, він міг тут залишитися й чекати на мою онуку. Тоді б йому довелося назавжди залишитися в цій розвалюсі Пухалів. А Роберт мусить купити інструмент, якщо хоче вчитися в музичному ліцеї…

— Ти сама казала, що йому обіцяли якусь стипендію! — бабині слова наче прорвали невидиму греблю, крізь яку рікою ринули претензії й давні образи Аліції.

— Такої стипендії вистачить хіба що на дуже скромне життя! — бабусю здивувала бездумність онуки. — Хіба не знаєш, що батько йому не допоможе. Та що там говорити! — зітхала вона, протираючи церату на кухонному столі. — Бідний хлопець… І серце в нього добре. І талант неабиякий, а півжиття минуло за носінням пива. На щастя, не собі він його купував…

Сива бабусина голова аж похнюпилася під тягарем такої несправедливості, а Аліція відчула щось схоже на ревнощі.

— Може, ти любиш його більше за мене? — сердито буркнула вона.

— Ех, якби я була молодша, — бабуся весело глянула на дівчину, — твоєму дідові довелося б мене пильнувати! — і вона голосно засміялася, махнувши рушником в бік Аліції. — Дурненька ти! Хіба можна любити когось дужче, ніж мою кохану принцесу Балакушку?

І, залишивши похмуру Аліцію, старенька рушила у відвідини до Панни Фризуні.

Якби хтось чужий запитав Аліцію, чи приїздить вона на село лише до дідуся й бабусі, а їй довелося б сказати правду, тієї ж миті дівчина почервоніла б від сорому. Навіть Сарі вона не звірялася з такою щирістю. Навіть собі самій вона не зізнавалася, що рахує дні до канікул і з нетерпінням чекає серпня через такі собі зелені очі. Яскраво-зелені із золотавими вогниками. Такої зелені, яку вона минулого року помітила в Робертових очах, немає ані на луках довкола села, ані в лісах, що оберігають розлогі поля. Такої зелені Аліція взагалі ніде не бачила й сумувала за нею протягом усіх місяців, які доводилося провести в місті.

Почалося зі свята проводів літа. Спершу їй узагалі не хотілося опинятися в натовпі голодних туристів, що заповнювали кожен куточок пляжу. Аліція не любила цього пластмасового свята, великого продажу ковбасок і пива.

— Не піду, — набурмосено заявила вона.

— Шкода, — Роберт стояв, пригаслий, як сонце, котре поволі сідало. — А я хотів заграти для тебе Вівальді, — невпевнено мовив він. Уже збирався піти геть, але Аліція передумала.

— Якщо ніхто не примушуватиме мене поглинати ковбаски й стріляти в штучних кроликів, то я піду з тобою, — сказала дівчина.

— Ти не пошкодуєш! — пообіцяв Роберт, і очі в нього заблищали.