Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

Листопад сповнювався брудними кольорами. Забруднював грязюкою все, що потрапляло в його величезні лаписька. Злостиво розливав уночі калюжі, а ранки затягував важким туманом, крізь який не міг пробитися навіть найменший промінчик світла.

Аліція не могла повірити, що життя продовжувалося. Із сумним подивом вона роздивлялася людей, які байдуже проходили повз неї. Власне, вона звинувачувала цих сторонніх перехожих, і навіть непорушні дерева. І будинки, які звично стояли на своїх місцях. Звинувачувала автомобілі, що їхали, куди їм треба, і птахів, котрі звично галасували в кущах біля дому. Щиро кажучи, вона починала ненавидіти світ, на який дивилася сповненим жалю поглядом. Бо він робив своє, а вона не могла більше нічого.

Клаудія в чорному пальті виглядала погано. Може, воно було на неї зашироке? А може, це вітер бавився з ним у такий невідповідний момент? Надимав його й розгортав, неначе жалобний прапор. Батько взагалі ніяк не виглядав. Його голова ніби сховалася за високо піднятим коміром куртки. І Аліція подумала, що батька тут, на кладовищі, мабуть, і немає. Замість нього стоїть невдала подоба, а сам він якраз схопив Фридерика в міцні обійми й не збирається випускати. Аліція стиснула пальці в кишенях куртки. Їй здається, наче вона тримає в них мотузок повітряного змія. І не може погодитися з тим, що він шугоне догори. Не зараз, — думає дівчина, судомно стискаючи долоню.

Квіти білі, але мокрі й замерзлі. Посхиляли голівки, мов старенькі бабці, що пліткують собі на балконі. Десь неподалік лунає сурма.

Цікаво, чи Фридерикові подобається звук сурми? — думає Аліція. — Я не певна. Мабуть, це б його розсмішило.

Серед присутніх бачить свою біологічку та принаймні половину однокласників. Сара, Берта, Мілка, Борис… Усі дивляться на свіжу чорну землю, насипану гіркою, яка поступово зникає під квітами. А може, це зовсім не моя вчителька? — думає Аліція, бо з очима в неї діється щось жахливе. Вона підносить до них руки й ненавмисне випускає мотузок змія, який так міцно стискала. Дівчина ледь підводить голову й здивовано дивиться, як паперовий птах гойдається просто над нею. Але не хапає його. Не може, бо знає, що збоку на неї дивиться Зуза. Зузі б це не сподобалося, — зітхає Аліція. — Вона вважає, що кожному треба дати можливість піти, — пригадує собі останню їхню розмову кілька днів тому.

Аліція намагається подумати про Роберта. Нічого не виходить. Роберта тут немає, і його обличчя ніяк не хоче зринути перед очима. Воно немовби пазли з іншої коробочки. Роберт не зміг приїхати. Але невдовзі вона його побачить. Воно й добре, бо нині вона б не мала для нього часу. Час Аліції щільно заповнює тиша.

Зате над її головою продовжує витанцьовувати повітряний змій. Неквапливий, проте веселий. Сильніший за листопадовий вітер. Здіймається й падає. Наче передражнюється з Аліцією. Саме з нею, бо крім Аліції ніхто змія не бачить. Клаудія теж дивиться догори. На чорні хмари. Так хочеться зараз притулитися до неї, та Аліція розуміє, що це невідповідний момент.

Найважче буде звідси піти. Залишити маленький горбик, засипаний квітами й машинками. Найважче буде повертатися до зовсім іншого світу. Усьому вчитися відпочатку. Пригадати собі, як воно було раніше, відчувати радість і спокій.

Я перетворюся на одну з тих, хто зараз вражає мене своєю байдужістю, — думає Аліція. — Приєднаюся до людей, що йдуть своєю дорогою. Але я ніколи більше не буду сама, — додає дівчина й торкається маленького кулончика з ящіркою.

Черевики в Аліції затісні. Якби не це, вона відчувала б лише пісок в очах. На щастя, ноги болять так, що можна дозволити собі навіть поплакати. Юрба людей рідшає. Присутні зникають. Робиться світліше, бо підморгують пломінчики свічок. Так краще. Аліція стоїть між Клаудією й татом. Вона знає, що мама залишається ззаду й пильно дивиться на неї. Дідусь теж там. Він приїхав сюди заради її брата.

Змій видерся на поблизьку липу. Знайшов свою гілку, — думає Аліція й силкується посміхнутися, але нові черевики їй заважають. Якби не це, — вона вибухає плачем, — усе було б легше.

— Коли любимо, ніщо не є легким, — шепоче на вухо Клаудія. І міцно обнімає її за плечі, й Аліція перестає тремтіти.

Змія вже немає навіть на липовій галузці. Подався собі десь. Може, він зараз на хмарі й мчить темно-синім небом, неначе на коні? Напевне він десь там. Десь поруч із Клаудією, Аліцією й татом. Може, хіба що трішечки вище, бо ж земля — це не місце для повітряних зміїв…

РАЙСЬКА ЯБЛУНЯ

Аліція сидить в останньому ряду. Поруч із татом. Навколо лише добрі знайомі. Але з телебачення.

— Дивне почуття, — звіряється Аліція татові. — Я їх усіх знаю, а вони гадки не мають, хто я така.

— Колись вони ще почують про славного на весь світ фотографа, — посміхається до неї тато.

— Звісно! — Аліція ледь скривилася. — Того, що спеціалізується на зникаючих ящірках.

Обоє замовкли. Минув рік від розлуки із Фридериком, проте розмови про нього досі були важкими, немов свинцеві хмари. Слова згущувалися й загрожували впасти зливою.

— Клаудія страшенно переживає, — тато змінив тему й кивнув на Міс Літа. Вона сиділа в першому ряду й без угаву оберталася до них. Виглядала вона чудово, й Аліція відверто нею пишалася.

— Класний цей її фільм про госпіси, — зітхнула вона зі щирим захопленням. — І Зуза вийшла гарно. Добре, що мені не доводиться цього переглядати щодня, бо я не можу втриматися, щоб не розплакатися. Із самого початку.

— Ти теж? Цікаво, що на це скаже журі. За мить почуємо результати, — озвався тато.

Аліція машинально стиснула кулаки. Вона мріяла про перемогу Клаудії. Знала, що цей фільм був про Фридерика й заради Фридерика. Заради всіх, кому доведеться пройти в житті тим самим важким шляхом, на якому їй, Аліції, так часто бракувало сили. На якому Клаудія спотикалася, проте мужньо прямувала далі. Де тато втратив свою звичку почуватися пестунчиком долі, і перетворився на геть іншого батька. Який уважно слухав уже не лише себе. Та ось добродій у метелику й дама в сріблястій сукні відкрили запечатаний конверт із рішенням. Аліція подумала, що коли там і не буде премії для Клаудії, вона однаково отримала «Райську яблуню» через неї, Аліцію, через Фридерика… Розповідь про любов і мужність. Бо фільм Клаудії розповідає про дітей, які видираються на цю яблуню, щоб опинитися ближче до раю, коли життя на землі перетворюється на пекло, сповнене страждань і болю…

Аліція ще не вірить, але тато вже міцно стискає її руку, на його очах бринять сльози. Клаудія повільно виходить на сцену.

— Райська яблуня! — лунає в залі, і Аліція бачить перед собою маму, яка дивиться трансляцію по телебаченню.

— Райська яблуня! — звучить знову й знову, і Аліція шепоче: «Фридерик! Фридерик!»

Клаудія вже спокійно простягає руку до мікрофона. Зала стихає, і всі найвідоміші в Польщі люди дивляться зараз на неї. Тоненьку, у звичайній чорній сукенці, із трояндою в руці.

— Іноді треба спуститися до самого пекла, щоб потім піднятися до неба, — говорить Клаудія тремтячим голосом. — На цій дорозі не можна бути самому, бо в самотності біль лише посилюється, і ніколй не маліє… Цей фільм також про те, що ми не маємо права байдуже дивитися на самотність інших. На самотність хворих, бо з-поміж усіх самотностей вона є найважчою.

У величезній залі панує тиша, яку знову порушує тихий голос Клаудії.