Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

— У мене теж побачення, — посміхнулася мама, швиденько поправляючи макіяж перед дзеркалом у коридорі. — Будь ласка, подбай, щоб Роберт не вмер з голоду. Тим більше, що я приготувала бутерброди. Спеціально для вас!

— Сподіваюся, ти гарно проведеш час, — Аліція зазирнула в дзеркало. — І ти чудово виглядаєш, — додала вона.

Кинулися одне одному в обійми майже відразу.

Роберт ще на пероні примусив Аліції весело сміятися, проте чим ближче вони підходили до дому, тим більша непевність закрадалася в їхню розмову. У кімнаті Аліції теж не обійшлося без незручної мовчанки. — Наче ми загубилися, і не могли знайти дорогу до самих себе, — спало їй на думку.

Аліція запитувала Роберта про начебто звичайні речі, та не завжди він відповідав відразу.

Актор з нього явно був би поганенький, — думала Аліція, спостерігаючи, як важко даються йому певні пояснення.

— Актор з мене ніякий, — здався нарешті Роберт, сам змучений своїми викрутасами. — Крім того, я зовсім не хочу тебе обманювати, — додав він, ховаючи її долоню у своїх.

— Отже, я мала рацію? — Аліція засмутилася й легенько вивільнила пальці з його руки.

— Не зовсім, — Роберт спробував бавитися її довгим волосся, але вона швидко перехопила його гумкою. — Кася хороша дівчина. Ми разом граємо дуети. Ну, і настав такий момент, коли я почав над усім замислюватися.

— Над усім? — розгнівано пирхнула Аліція. — Певне, над усім, крім мене!

— Навпаки, — зелень його очей пригасла. — Про тебе я весь час пам’ятав. Та ще й так, що не міг забути. Ось чому я тут. І нарешті знаю, що дуже хочу тут бути…

Сиділи на ліжку, оточені купами фотографій. Бутерброди підсихали на тарілці. Чай давно прохолонув.

Аліція мовчала. Її гарний настрій випарувався відтоді, як вона сама запитала себе про таємничу дівчину, чиє ім’я звучало останнім часом у кожній їхній розмові. Муляло, немов скіпка в пальці й боляче ранило Аліцію, хоча Роберт і намагався вимовляти його байдуже.

— Я їй зовсім не дивуюся, — прошепотіла вона більше до себе, аніж до Роберта.

— Не розумію.

— Ну, що вона… хотіла зайняти моє місце.

— Не знаю, чи вона цього хотіла, — мовив Роберт. — Щиро кажучи, я замислювався лише над власними почуттями. І вирішив усе докладно обміркувати, щоб нікого не скривдити.

— І де ж ти над цим міркував?

— У Крушині. Над озером. Лише там мені вдається прислухатися до власного серця. У будь-якому іншому місці його заглушає інша музика…

— І що твоє серце тобі сказало?

— Що воно не має нічого проти такої собі ревнивої дівчини.

— А про цю Касю?

— Мовчало, як німе.

— Може, воно ще має когось на прикметі? Твоє серце? — Аліція вперше щиро усміхнулася.

— На жаль, так. У тебе серйозна суперниця, яка іноді цілковито тебе затьмарює. І в цьому одному-єдиному випадку я не можу пообіцяти тобі вірності.

— Зараз угадаю! — цього разу Аліція сама відшукала Робертову долоню. — Панна музика?

— О, то ви вже знайомі! — Роберт затулився подушкою від очікуваного удару, та замість цього відчув близькість Аліції та її подих на своїй щоці. Її руку на плечі. Заплющив очі, щоб зупинити цю мить. Запам’ятати назавжди, щоб вона належала тільки йому. А мить корилася його мріям, тривала, без зайвих слів і запитань. Ніжна, мов скрипковий акорд, з’єднувала їхні теплі долоні, сплутувала неслухняне волосся.

— А воно розумне, моє серце, — пробурмотів Роберт між поцілунками. — Знає, що робить. — Хотів додати ще щось, та Аліція закрила йому вуста поцілунком. Хлопець подумав, що поцілунок нагадує йому настроювання скрипки, і зрадів, що йому не треба більше виправдовуватися. Ані перед собою, ані перед Аліцією в ледь заширокому светрі, про яку він із гордістю подумав, що це його дівчина.

ЛИСТИ ДО СЕБЕ

ЧАС ПОВІТРЯНИХ ЗМІЇВ