Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

Дорога з лікарні до дому Клаудії й тата здавалася безкінечною. Аліція старанно оминала калюжі, хоча ті були такі маленькі, що по них навіть не можна було походити в непромокальних чоботях. Носаком черевика підкидала опале листя, але ця осіння забава не справляла їй жодної приємності. Аліція ще намагалася знайти якусь відраду в яскравих барвах жовтня, але бачила лише похмуре небо, про яке дедалі частіше згадував Фридерик. Так, наче латочка землі, на якій він стояв, зірвалася з мотузки й наче повітряний змій, майнула догори.

Клаудія виглядала жахливо й навіть не намагалася цього приховати. Зі скуйовдженим волоссям і землисто-сірою шкірою, вона могла б зіграти роль жертви домашнього насильства у власному документальному фільмі.

— Твій тато зараз складає справжній іспит з кохання до мене, — зітхнула вона, заварюючи каву для себе й Аліції.

— Ти не повинна так себе занедбувати! — Аліція силкувалася приховати стурбованість у своєму голосі. — Може, вискочимо разом по крамницях? Купимо щось, якусь косметику… До перукаря сходимо… — додала вона вже тихіше, побоюючись, що Клаудія зараз розгнівається.

— Я вже про це думала, — Міс Літа ледь посміхнулася. — І знаєш, що? Жоден перукар не зніме з моєї голови цей болісний тягар. Жодна пудра не замаскує розчарування долею, яке зростає в мені. І навіть, коли якийсь чарівний блиск для губів збільшить їх удвічі, а магічна туш перетворить мої вії на щітку, це однаково нічого не змінить у моєму справжньому вигляді. Я ще не готова боротися за себе. Зараз я борюся за Фрицека.

— Ти маєш рацію, — Аліція швиденько обняла Клаудію за плечі, і так само швидко відсторонилася, злякавшись власної слабкості. — Зрештою, як би ти виглядала, коли б туш почала стікати тобі чорним струмочком на лікарняну постіль.

— А що чувати у твоєї худої Дорці? — Клаудія знову заговорила своїм звичайним іронічним тоном. — Сподіваюся, ти намагаєшся відгодовувати її своєю доброзичливістю?

— Не завжди вдається. Дорця частіше буває на заняттях у своїй поліклініці, ніж у школі. Зате, — Аліція не приховувала задоволення, — виявилося, що мої однокласники просто супер! Майже всі допетрали, у чому справа.

— Закладемося, що це твій успіх!

— Може, трохи? — замислилася Аліція. — Зате Сара… ну, знаєш, яка?

— Знаю, ця задирака.

— Так-от, із Сарою все навпаки. Наша дружба здавалася фортецею. А виявилася дитячим куреником. Який увесь час розсипається.

— Є два виходи. Або ремонт, або роз’їзд, — Клаудія любила конкретні вирішення проблеми, і цим викликала в Аліції заздрість.

— Я б воліла ремонт. Я досі люблю Сару… От тільки… Сама не знаю… У нас тепер відмінні думки. І спілкуватися стало важче…

— Може, варто почекати? — задумалася Клаудія. — Останнім часом, коли мені доводиться бути терплячою, я почала цінувати чекання. Це такий важливий час, коли можна багато чого зрозуміти. Я лише зараз це оцінила, — прошепотіла вона й швидко рушила до кухні по солодке.

Аліція похнюпилася, удаючи, що не помітила, як змінився вираз обличчя Міс Літа. Подумала, що ненавидить жовтень, який осідає в її душі невимовним смутком. Таким, якого не подолаєш, навіть якщо з’їси тонну солодощів.

ЛИСТИ ДО СЕБЕ

СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

— Ну, хлопче, час повертатися додому, — говорила Клаудія, силкуючись посміхнутися. — Досить тобі тут вилежуватися! Попрощайся зі своєю Ніколкою, бо наступне побачення невідомо, коли буде…

Фридерик був занадто слабенький, щоб показати, який він щасливий. Ледве обняв банку із золотою рибкою.

— Дякую тобі, чарівнице! — прошепотів малий. — Вона й справді золота! — і підняв на Аліцію повні захоплення очі.

Тато з Аліцією збирали Фридерикову колекцію, яку той порозкладав, наче вдома. Клаудія попленталася до ординаторської, щоб позалагоджувати всі формальності.

— Масинки залисаються! — радісно командував Фрицек, виймаючи іграшки з рук Аліції. — Я віддам їх Ніколці, сцоб ними приїхала до мене, коли видузає…

— Книзецки тез залисаються! Для Ксися! Він любить малювати, і сказав, сцо коли виросте, то пофарбує мою кімнату.

— А цього ведмедика дам Зосі! Кароль тез великий ведмедик, і Зося його любить.

Співбесідник Фридерикові був непотрібний. Досить, що настав час збирати речі. Малюк сміявся, червонів і бліднув, розпоряджаючись своїм скромним лікарняним добром.

Якби ж то він справді видужав, — похмуро думала Аліція, — нині в нас було би велике свято. Але цього не сталося. Клаудія, тато і я чудово знаємо, що ми прийшли до лікарні, щоб упорядкувати цей найважливіший для нас куточок із Фрицековим світом, бо на його місце вже чекає п’ятеро інших дітлахів, і жоден Кароль, Зося чи навіть завідувач відділення, жодні ліки не допоможуть уже Ящірці. Мабуть, тому ніхто з нас, — думала Аліція, складаючи братикові піжамки, — не може вдавати радість, силкуватися сміятися й підморгувати Фридерикові. Робимо кожен своє. Машинально, намагаючись не розплакатися й даючи малому можливість радіти.

— А може, я зовсім не вилікувався? — спало раптом на думку Фридерикові, коли будинок клініки залишився далеко позаду. Аліція присунула його крісло до себе. Дбайливо загорнула ніжки коциком і мовчки обняла за плечі.

— Якщо тобі так здається, золотко, можемо повернутися до лікарні, — лагідно запропонував тато, швидко відшукавши відповідну посмішку й продемонструвавши її в люстерку.

— Ее-е-е, ні! — заперечив Фридерик. — Красце додому. У лікарні навіть здоровий хворіє, бо там треба хворіти. Інаксе не дадуть вецері, — додав він тоном бувальця, і в машині вперше залунав щирий сміх.