Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

— Ми цього прагнемо. Усі, — Зуза теж задивилася у вікно. — Коли захворів мій брат, мені було стільки само років, скільки й тобі. Гадаєш, я вірила невтішним діагнозам? Лікарям? Аналізам? Повністю довіряла лише собі. І не дозволила Ясикові були відвертим. Гамувала його невпевненість. Сердилася, коли він розпитував мене про той світ. Навіть заборонила йому думати й говорити про це. А Ясик робився дедалі більш недовірливим і самотнім. Коли він помер, було запізно, аби його підготувати й заспокоїти. А я лише тоді збагнула, що він був мудрішим за мене й більш мужнім, хоча йому було тільки десять років.

— Мені так шкода, — Аліція глянула на Зузу очима, повними сліз. — Я не знала… Я б не змогла… Ти розумієш, про що я.

— Працювати тут? — Зуза покивала зі зрозумінням. — Звичайно, розумію. Минуло чимало часу, перш ніж я наважилася. Спершу я відчувала страшенну образу на всіх. На Бога, лікарів, медсестер. Навіть на тих дітей, які вийшли звідси здоровими… Уявляєш, як це жахливо? Ображатися на тих, кому вдалося… Але зараз усе по-іншому. Я не приходжу сюди заради себе. Роблю це, бо зрозуміла, що можу бути потрібною іншим. Я знаю, що це важко, — Зуза простягнула Аліції паперові носовички. — Але спробуй зрозуміти Фридерика. Він найкраще розуміє, що відбувається довкола. Не обманюй його казочками, бо він перестане тобі довіряти. І може статися так, як із моїм Ясиком. Він від тебе втече або бавитиметься в хованки. І ти програєш. Не знайдеш його. Зате знайдуть ті, хто його розуміє й знає, де він ховається зі своїми побоюваннями.

— Знаєш, цього року я вистежила ящірку. Брата я теж так називаю. Шукала її ціле літо, щоб зробити фото, яке стоїть у Фридерика на тумбочці.

— Я помітила, — Зуза посміхнулася. — Гарна фотка!

— …Мабуть, ти маєш рацію… — Аліція піднесла носовичка до щоки. — Я мушу почати слухати його. Щоб зрозуміти… Просто це дуже важко…

— Навчишся, — Зуза запхнула руки до кишень широких джинсів. — Він не боїться смерті, бо не зазнав її, але його лякає самотність, тож зроби все, щоб він не був сам.

— Але як? — очі Аліції знову зайшли сльозами.

— Просто йти туди, куди він веде тебе своїми питаннями. І старайся його заспокоїти. Найгіршим здається те, чого ми не знаємо…

— Зу-у-уза-а-а! — погукали з ліжка в кутку палати. — Ну, ходи! Зараз твій хід!

— Сорі. Я саме програю в шашки, — прошепотіла Зуза, простягаючи Аліції решту носовичків.

ЛУКИ ІНШОЇ ТРАВИ

Коли Аліція бігла до перону, долаючи водночас по кілька сходинок, Роберт уже стояв там. Дівчина, немов досвідчений гонщик, лавірувала між валізами й сумками, що відпочивали від подорожі. Помітивши Аліцію серед барвистого натовпу, який сунув від входу до виходу, Роберт усміхнувся й помахав їй рукою.

А вона сповільнила кроки. Йшла легко й радісно, трохи дивуючись, що Роберт, який нерухомо стояв між цих живих людських хвиль, ніби зробився меншим. І трохи скидався на дитину, яку необачно загубила легковажна мати. Він вочевидь не підходив до цього гамірного місця. І Аліція, сама того не бажаючи, усю провину за цю невідповідність поклала на поношену Робертову куртку. Присоромлено подумала, що таких курток уже ніхто не носить і цю одежину давно треба було відіслати на заслужену пенсію.

Та вже за мить дівчина забула про його куртку й навіть про добряче зношені кросівки, бо потонула в зелені Робертових очей, які вітали її усмішкою. Щирою й добре знайомою, як кожен куточок у Крушині. Аліція примружилася й легенько поцілувала хлопця в щоку. І цей цілунок допоміг їй відшукати у своєму серці Роберта й канікули, крушинське сонце й пісок на приозерному пляжі. І всі запахи, за якими вона встигла скучити, і які хотіла знову відчути.

Обоє нікуди не поспішали, ще ледь засоромлені сплетінням своїх долонь. Аліція не шукала жодних слів. Добре було мовчати, перетинаючи чергові гамірні вулиці, сповнені гуркоту двигунів.

— Я б не зміг тут жити, — знічено зізнався Роберт. — Ніколи мені не звикнути до міста.

— Зі мною ти би звик, — запевнила хлопця Аліція, міцніше стискаючи його руку.

У крамниці з інструментами їхні ролі несподівано змінилися. Роберт упевнено тягнув за собою Аліцію крізь нові й нові відділи. Щасливий, немов дитина, він метушився між виставленими інструментами, легенько торкався їхніх блискучих металевих корпусів. Із пієтетом схилявся над звичайним горном. Привітно поплескував мовчазні барабани. А коли дійшли до відділу зі струнними, хлопець геть забув про Аліцію. Настільки, що вона відчула ревнощі до лискучих скрипок і чорних футлярів, які заслонили Робертові весь світ.

— То й нехай, — думала вона, поправляючи скуйовджену гривку. — Але чому він за ними зовсім не бачить мене? Моєї нової сукенки і гарненької торбинки з металевою ручкою?..

— У тебе чудова сукенка, — озвався раптом Роберт, гладячи пальцем гриф скрипки, і Аліція подумки вирішила, що музичні крамниці страшенно потрібні людям. Навіть, якщо цим людям лише по шістнадцять років.

Роберт купував інструмент із палаючими очима. Приємна продавчиня терпляче рахувала гроші, старанно складені рівненьким паперовим стосиком. Аліція з усмішкою стежила за її діями. Вона ладна була закластися, що жінка вже давно забула, як рахують банкноти. Її батьки навіть за піцу платили карткою. Їхні знайомі теж. Але Роберт був інший, і може, тому він ставав для неї кимсь надзвичайно важливим. Особливо тепер, коли з неприхованою гордістю відкривав футляр і вдивлявся у своє надбання затуманеними від щастя очима.

— Припини, бо ревнуватиму! — прошепотіла вона, міцніше стискаючи Робертову руку. Коли виходили із крамниці, Аліція замугикала кілька тактів Вівальді. Згадка про літній концерт змусила обох полинути думками під старі крушинські дуби, де місяць завжди гуляє власними стежками. А тоді обоє рушили вперед, байдужі до чужих вулиць великого міста, яке холодними бетонними очима дивилося на цю дивну пару: вродливу дівчину, яка притулилася до сірої хлоп’ячої куртки, і хлопця, що обережно ніс футляр, повний майбутньої музики та мрій.

— А якби тут, у фонтані, була наша золота рибка, — Аліція спинилася біля невеликого фонтану у сквері, — про що б ти її попросив?

— Ні про що, — Роберт кивнув на свої зайняті скрипкою руки. — У мене є ти і скрипка. Нічого більше я не прагну. А ти? — пильно глянув він на неї.

Аліція закліпала очима. Вона попрохала б рибку, щоб хвилини з Робертом ніколи не закінчувалися. Тривали багато днів і місяців. Підвела на нього очі, ледь присоромлена.

— Передусім я попросила б подвійну порцію гарячого шоколаду, — сказала вона.

— Здається, я чимсь нагадую золоту рибку, — Роберт торкнувся пальцями наїжаченої гривки Аліції і, недовго думаючи, потягнув свою дівчину в бік поблизької кав’ярні.

Сиділи одне напроти одного й завзято дмухали в паруючі чашки.

— Якщо не хочеш зустрічатися з моїми знайомими — не проблема, — попередила вона, коли вони закінчували обговорювати вечірні плани. — Сама не розумію, чому я послухалася Сару, — знічено додала Аліція. — Я хотіла провести цей день лише з тобою…