Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

— Як це, забула? — іноді Аліція теж воліла забути про мамині морожені напівфабрикати, але хіба що на день чи два, але ж не назавжди!

— Слухай, я в житті не бачила такої худої людини!

— Але ж ще більше схуднути Дорця не могла! Бо більше вже неможливо, — Аліції здалося, що вона впіймала подругу на брехні.

— Мені теж так здавалося, та коли я її побачила, то зрозуміла, що Дорця відшукала в себе нікому не помітні поклади жиру. Мусила щось там знайти, бо як інакше пояснити те, що зараз її взагалі з-за швабри не видно… Знаєш, — Сара спохмурніла, — коли вона стояла отак стояла із цим кульком бобів, то мені навіть хотілося їй занести його додому. Я могла б в одній руці нести боби, а в іншій нашу Дорцю й ще невідомо, що важило би більше! Але мені не можна залишати робоче місце, тож я могла тільки стояти й дивитися, як Дорця йде геть на своїх тонесеньких ніжках.

— Жах! — Аліції перехотілося кепкувати. — Ну скажи, чому канікули наостанок приносять самі проблеми! Я, щоправда, не люблю Дорцю, але краще вже сміятися з її дурості, аніж із хвороби.

— Бідний Борис, — нещиро зітхнула Сара. — Вирядиться, а ля Цуговський заради колишньої Дорці, а ця нова навіть не матиме сили ним захоплюватися.

— Якщо все це про Бориса й Дороту правда, то ми принаймні зможемо переконатися, чи можна на нього покластися в скруті.

— Щось ти перегнула, — Сара докірливо глянула на Аліцію. — Ти про неї говориш, наче вона стала жертвою якогось нещастя, а не власної дурості.

— По-твоєму, анорексія це не нещастя? — Аліція була вражена Сариними словами. — Якби я захворіла, ти теж уважала б, що я страждаю заслужено?

— Ти це геть інша справа, — буркнула Сара, проте вже менш упевнено.

Дівчата марно силкувалися змінити тему. Розмова не клеїлася й рвалася на беззмістовні клапті, котрі ніяк не вдавалося позшивати докупи.

— То я побігла, — Сара неохоче покинула диван. — Моя робота продавчині закінчується. То й добре, — докинула вона. — Мені нарешті перестануть снитися гнилі броколі й вишні, довкола яких літає рій ос.

Аліції не хотілося опинятися віч-на-віч із проблемою Дорці. З маминої кімнати не долинало ритмічне клацання по клавіатурі, і Аліція прочинила двері.

— Працюєш? — навіщось запитала вона, бо мамині очі за товстими скельцями окулярів глянули на доньку майже непритомно.

— Добре, що ти прийшла, — мама пошукала роздруковані сторінки й спробувала нашвидку скласти їх стосиком. — Я саме писала про те, як Астрід ставилася до дітей. Послухаєш цей уривок? Це лише дві сторінки.

Аліція сіла у фотелі. У ньому завжди почувалася безпечною, мов у тихій пристані. Мама сиділа до неї спиною й не могла побачити, як на обличчі доньки вимальовується знеохочення. Мелодійним голосом вона читала давно знайомий Аліції монолог. Зараз посипляться складні й незрозумілі фрази, речення нафаршировані важкою артилерією наукових визначень, а мамин голос підкреслюватиме частини тексту, які на її думку, вдалися найкраще.

Аліція була їй непотрібна. На місці доньки так само могло б сидіти немовля. Мамі було достатньо чути саму себе. Аліція заплющила очі й удавала, що уважно слухає останній абзац. Як завжди, вона майже нічого не зрозуміла. Та коли мама кинула на неї питальний погляд, дівчина схвально покивала головою.

— І як?

— Як завжди. Влучно й переконливо.

— Справді? — мама підняла догори брови.

— Це ж ти фахівець у всьому, що стосується Астрід Ліндґрен, — тихенько нагадала Аліція.

— Авжеж. Справді, — мама знову схилилася над нотатками. — Перекуси щось, Аліціє, — проказала вона в бік порожнього крісла. — Я купила нині дуже смачні запіканки. Досить поставити на кілька хвилин у духовку…

ПАЛЬМА

Серпень згасав у червоному листі дикого винограду, який учепився в старий тиньк лікарняних мурів.

Віднедавна Аліція тепло одягала Фридерика й садовила його під розлогою липою на коцику, який приносила з дому.

— Але без мене ти до Куршини не поїдес? — допитувався малий, пильно вдивляючись у сестру.

— По-перше, треба казати «до Крушини», — терпляче повторювала Аліція. А по-друге, без тебе я взагалі нікуди не поїду.

— А по-третє? — серйозно глянув на неї Фридерик.

— По-третє, я дуже тебе люблю.

Малий не повірив. Похитав заперечно головою, наче перед ним стояла тарілка з ненависною вівсянкою.