Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

Роберт вислуховував це вимушене щебетання із терплячістю старшого брата.

— Пробач за вчорашнє, — озвався він, коли Аліція переводила подих. — Зате вранці батько порадив мені купити нову скрипку в місті. Бо там вибір кращий, тож у вересні можливо…

Він не договорив, бо Аліція кинулася йому на шию, і вже не було потреби щось додавати й домовлятися.

— Напевне? — запитала вона, перш ніж за нею зачинилися двері блискучого «Пежо».

— Обіцяю, — підтвердив він. І коли авто повільно котилося сільською дорогою в бік шосе, Аліція ладна була дати руку на відруб (ту, із браслетом), що все, що вони проминали: поля, ліси, озеро й небо, і навіть дах поблизького костьолу, геть усе, на чому дівчина зупиняла свій погляд, було зеленого кольору. Ледь притрушене золотавим пилком. Безкрає, як горизонт, до якого навіть дідусь на своїй старенькій машині аж ніяк не міг наблизитися.

Коли замість тата на вокзалі Аліція побачила маму, то відчула хвилювання. Незалежно від того, що відбувалося в кожного з батьків, вони дуже старалися, аби зберегти поділ ролей та обов’язків, пов’язаних із вихованням доньки. Якщо було зрозумілим, що Аліція живе з мамою, так само було зрозумілим те, що тато привозить її й відвозить.

— Бачу, тато геть утратив апетит, і бабусин яблучний пиріг йому більше не смакує, — Аліція притулилася до мами й лише зараз усвідомила, як сумувала за нею, просто зовсім потайки, ніби в цьому соромно було зізнатися дорослій людині.

— Тато неодмінно зрадіє. Просто він не міг тебе нині забрати. Але я попрохала Мамоня,[1] щоб відвіз нас додому. Дивися, он він стоїть за рогом і сигналить нам фарами.

— Мамонь! — завищала Аліція. Вона обожнювала інженера, який завжди вирушав у який-небудь рейс, наче герой відомого фільму, тому тато з мамою так його й прозвали. Веселий товстун Мамонь щиро розплакався, довідавшись про розлучення батьків Аліції. Щоправда, він тоді був трошки напідпитку, але переконував, що й тверезим зронив би не одну сльозу.

Аліція кинулася йому в обійми.

— Привіт, моя принцесо! — вигукнув він, угледівши дівчину й гучно цьомкнув її в щоку. — А я чув, що наша панночка на траві паслася. Сподіваюся, що в тій траві травки не було, — додав він похмуро. — Бо відразу штанці стягну й по задку наб’ю! — пригрозив він.

За жартом доброго чесного Мамоня крилася особиста трагедія. Аліція й зараз пам’ятала веселого Мацека, який зі своїм татом часто приходив до її батьків пограти в бридж. А пізніше якось зник, й інженер іноді допізна шепотівся з мамою й татом у вітальні. Та нічого це не допомогло, бо за кілька тижнів Мацека ховали, і це був перший похорон, на який Аліція пішла, узявши довгу троянду із чорною стрічкою. Ця троянда й досі стояла в неї перед очима. Квітка запам’яталася більше, ніж болісне прощання з Мацеком.

Він уважався винятково дужим хлопцем. Теж хотів стати інженером, цей маленький Мамонь, як жартома називав його тато. І коли б не наркотики, мабуть став би ним. Ще й сьогодні передражнювався б з Аліцією. Хоча, хтозна? — сумно подумала Аліція. — Нині він міг би, посадовивши на плече маленького сина чи донечку, показувати їм світ. Бо зараз йому було б далеко за двадцять…

Мамонь їхав повільно й насвистував. Щоправда, він не вмів цього робити так гарно й мелодійно, як Роберт, але під цю веселу пісеньку про двох стареньких їхати було дуже приємно.

— Ну, панночко, розповідай! — урвав він приспів. — Що нового в дідуся й бабусі? Як там поживає Фрикаделька?

— Фризуня! — серйозно виправила Аліція, проте відразу приєдналася до мами, яка щиро засміялася. — Вам би в конкурсах веселунів участь брати!

— Я говорила з бабцею по телефону. Вона тебе дуже хвалила, — мама обернулася з переднього сидіння й задоволено глянула на доньку.

— Ти дзвонила? А чому зі мною не поговорила?

— А й справді! Дивина! — мама ляснула себе по стегну. — Я ж могла попросити бабцю, щоб вона майнула з телефоном на берег озера й витягла тебе з води, щоб обмінятися свіжими плітками.

— З ними якраз на селі туго. Ну, хіба що поговорили б про твій Стокгольм.

— Або про твого Губерта. Але Губерт — це не плітка, еге ж?

— Роберт, — виправила Аліція. Мамина помилка її анітрохи не розсмішила.

Аліція замовкла. Машинально поклала долоню на браслеті з хамелеоном. Вона не підхопила тему й була мамі вдячна за те, що та разом з Мамонем заходилася лаяти водіїв перед світлофором, а за мить переключилася на якогось неуважного велосипедиста. Аліції здалося дивним, що мама, яка мала всі риси лайливого польського водія, досі не склала на водійські права.

Дівчина вмостилася на сидінні й заплющила очі. Гарно було мовчати. Думати про Роберта можна було й у машині інженера, але щоб голосно про нього говорити, наче то був несправний світлофор чи роззява-велосипедист, це вже було занадто.

— Нізащо не вгадаєш, що я тобі привезла, — мама аж у долоні сплеснула, згадавши про сюрприз.

— Чашку й тарілку з Мумі-тролями.

— Звідки знаєш? — радість з маминого голосу вмить випарувалася.

— Бо ти найчастіше привозиш мені ці чашки й тарілки. У мене вже три комплекти є, — пояснила Аліція.

— От і чудово! — озвався Мамонів баритон. — Ще декілька маминих поїздок, і в нашої панночки буде гарнюній весільний сервіз із вишуканими малюночками!

КРИХТИ ПИРОГА

[1] Мамонь — ім’я героя культового в Польщі комедійного фільму «Рейс» (1970) режисера Марека Пивовського (прим. пер.).