Читать книгу «Позолочена рибка» онлайн.

— Цікаво, про що б ти мріяв, якби був на моєму місці, — набурмосилася Аліція. З-над озера війнуло холодом, тож дівчина щільніше закуталася светром.

— Хіба я знаю? — Роберт замислився, крадькома позираючи на Аліцію. — Може, я хотів би мати таку силу, яка змушувала б дорослих отямитися, щоб до них повертався розум? І щоб вони самі збагнули, як вони нас лажають. Скільки сорому завдають! Нічогенька мрія, га?

— Я б сама краще не вигадала, — заздро прошепотіла Аліція.

— У мене є дещо для тебе, — дівчина сягнула до торбини з купальником і витягла акуратний пакуночок в екологічному папері. — Усі канікули чекала, щоб тобі віддати, — сказала вона ледь докірливо, бо чомусь по-іншому не могла вручити Робертові подарунка.

Хлопець мовчки розв’язав пакунок.

— Біографія Вівальді! — зрадів він. — Звідки ти знала? — подив у його голосі змішувався з радістю. Аліція намагалася зрозуміти, що переважало. І дійшла висновку, що всього було саме стільки, скільки й треба, щоб вона почувалася щасливою.

А коли вони, обнявшись, поверталися від озера, і дівчина сміючись, розповідала йому про Батьківську раду, яка виступила з вимогою вилучити зі шкільної бібліотеки «Гаррі Поттера», Роберт, замість сміятися разом з Аліцією, лише міцніше стиснув її руку. Аліція вже було подумала, що він, може, теж схиляється до того, щоб спалити «Поттера» на вогнищі, та в останню мить помітила Робертового батька, який ледве тримався стежки, що вела до будинку Пухалів. Чоловік був такий п’яний, що не міг оминути кущики при дорозі, і падав на них, мов ганчір’яна лялька.

Знічена Аліція продовжувала базікати. Лише так вона могла вдавати, що на стежці немає старого Пухали, котрий судомно чіплявся за стовбури невисоких грабів.

Проте він там був. Крім того, Аліція й Роберт не могли пройти повз нього непоміченими.

— Пробач, але ти сама бачиш, — мабуть, Роберт почувався жахливо. Аліції було препаскудно, тож і йому не могло бути краще. Але жоден м’яз на Робертовому обличчі не виказав роздратування чи сорому. Лише очі потемніли, раптово стали темно-зеленими.

— Я мушу ним зайнятися, бо знову прийде весь у синцях, — мовив хлопець звичайним тоном, ніби йшлося про маленького шибеника, за яким треба постійно стежити.

— Я можу тобі допомогти? — Аліція із жалем відпустила Робертову руку.

— Мені? Мені допомагати не треба. Я собі раду дам, — гнівно сказав Роберт. — Батько теж повинен сам собі допомогти.

І рушив до Пухали, який похитувався, схопившись за дерево край дороги.

— Він був чудовим ветеринаром, — зітхнув дідусь, коли за вечерею Аліція згадала про прикру зустріч. — І до спиртного схильності не мав. Якби Марися була жива, цього б не сталося. Але він помер разом з нею. Ніби йому сили забракло в цьому порожньому світі, — задумливо додав дід.

— Здається, Роберт його й зараз дуже любить, — мовила Аліція. — Сказав мені, що в золотої рибки попрохав би саме цього. Щоб тато перестав пити.

— А чого б він мав не любити власного батька? — неприємно здивувався дідусь. — Пухала не ледащо. Він хвора й нещасна людина, а коли тверезий, то так гарно грає на скрипці. Серед ветеринарів теж ніхто з ним не міг зрівнятися. Залишається сподіватися, що колись він зненавидить свою слабкість і протверезіє. Заради себе й Роберта.

РОЗСТАВАННЯ Й ЗУСТРІЧІ

— Не люблю я розставань, Панно Фризуню, я тобі вже сто разів про це говорила!

Фризуня невпевнено позирала на Аліцію. Мабуть, у своєму коров’ячому житті вона ще не бачила заплаканих дівчат.

Махнула хвостом, ніби втішаючи, і продовжувала дивитися на свою подружку великими, мов глибокі озера, очима, очікуючи якихось пояснень.

— Давай домовимося: я не від’їжджаю, а просто на трошки зникаю. А ти, доки мене не буде, чесно давай молочко, щоб дідусь і бабуся мали вдосталь своїх жахливих пінок.

Цього разу Фризуня озвалася обуреним муканням. Їй багато чим можна було дорікнути. Хоч би й тим, що вона досі вдавала непокірного шибеника. Проте на брак молока у її вимені не міг би нарікати навіть найвимогливіший господар.

Аліція ще раз поплескала корову, яка ніжно вдивлялася в неї, і сумно попленталася додому.

— Невдовзі повернешся до нас, Аліціє, — бабуся теж силкувалася здаватися веселою, і чомусь дуже повільно збирала онуці торбину з домашніми ласощами. — Я трохи хвилююся, що тато не може по тебе приїхати. Ну, але мабуть, трапилося щось справді важливе… Поцілуй його від нас. І передаси йому цей яблучний пиріг, він так його любить, — бабця зашаруділа черговим згортком, який поклала до великої торбини.

— А я волію їхати потягом, — стенула плечима Аліція. — Принаймні не доведеться провадити силуваних розмов.

— Так уже й силуваних! — бабуся намагалася перетворити все на жарт. — Здається мені, що в нашої панночки нині кепський настрій. А це дуже погано. Особливо зараз, коли до нашої хвіртки наближається якийсь юнак. Зараз виявиться, що він помилився адресою, бо навіщо йому набурмосена панночка? Такого добра в нашому селі в кожній хаті вистачає…

Бабуся не змовкала, хоча Аліція давно вже її не слухала. Вона теж помітила Роберта. Точніше, почула, як він насвистує ту саму мелодію, котру вона сама встановила як рінгтон у своєму мобільному. Дівчина мимоволі посміхнулася й торкнулася браслета на руці. Ніби хотіла впевнитися, що він на місці.

Роберт теж усміхнувся.

Дідусь і бабуся повільно складали до багажника «Пежо» скромні онуччині валізи, а вона, силкуючись здаватися веселою, говорила Робертові якісь абсолютно неважливі речі. Про те, що дорога займе від сили дві години, іще нині ввечері вона зустрінеться із Сарою, а завтра піде до Фридерика. Що все було чудово. І погода непогана… Що її мейли вже, певне, вилізли з компа й валяються на підлозі, а долішній сусід, пан Грабінський, знову півночі гратиме на кларнеті…