Емілі виростає: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лусі Мод Монтгомері

ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ

Переклад Олега Бурячківського

Ілюстрації Івети Ключковської

Розділ 1

Емілі пише

Емілі Берд Стар сиділа у своїй кімнаті в Місячному Серпі, в Чорноводді. Був похмурий лютневий вечір, за вікнами шаленіла хуртовина. Емілі почувалася щасливою, такою щасливою, як тільки може бути людина. Тітка Елізабет, з огляду на сильний мороз, дозволила їй розпалити в коминку вогонь — виняткова ласка! І тепер він весело палахкотів, шугаючи вгору і на всі боки червоно-золотавими омахами, нерівномірно освітлюючи невелику охайну кімнату з чималими вікнами та зі старосвітськими меблями; білий лапатий сніг, нещадно гнаний буревієм, ритмічно бив у замерзлі, синяві шиби. Омахи полум’я надавали свічаду, що висіло на протилежній до комина стіні, вельми таємничого вигляду, поглиблювали перспективу з фігуркою Емілі, яка сиділа на отоманці перед комином, при двох великих білих свічах, — лиш таке освітлення дозволялося в Місячному Серпі. Емілі писала в новісінькій книзі, оправленій в шкіру, одній з так званих «книг Джиммі», що її кузен Джиммі подарував їй саме сьогодні. Писала, тримаючи книгу на колінах. Емілі дуже тішилася цим подарунком, бо вже списала, до останньої сторінки, попередню книгу, подаровану кузеном Джиммі ще восени. Цілий тиждень вона, позбавлена паперу і змоги продовжувати свій щоденник, відчувала невгамовну жагу писання.

Той щоденник став чи не головною рушійною силою її молодого, багатого внутрішнього життя. Він замінив їй листи, котрі, бувши зовсім дитиною, писала до свого небіжчика-батька, — листи, що виражали потребу «виписатися», звірити комусь свої турботи й печалі, бо ж навіть у такому чарівному віці — неповних чотирнадцять літ — людина вже має свої турботи й печалі, особливо якщо та людина живе під суворою, не завжди чуйною, хоч і, безсумнівно, приязною опікою тітки Елізабет Муррей. Часом Емілі відчувала, що цей щоденник достоту рятує її від спалення у вогні власної душі. Товста «книга Джиммі» здавалася їй сердечним другом, найвідданішим повірником, якому зізнаються в речах, що вимагають неодмінного висловлення, а водночас є занадто дражливими, аби звіряти їх будь-чиїм вухам. Але неописані книги чи навіть аркуші в Місячному Серпі траплялися зрідка і якби не кузен Джиммі, то Емілі ніколи б не стала власницею тих насущно потрібних, милих її серцю, незаймано білих аркушів. Тітка Елізабет, поза всяким сумнівом, не дала б їй такої книги на щоденник. Вона дотримувалася думки, мовби Емілі витрачає забагато часу на ту «нікчемну писанину», а тітка Лаура не зважилася б на вчинок, суперечний волі сестри, до того ж і вона гадала, що Емілі могла би проводити час із більшою користю і навіть приємністю. Тітка Лаура була найдобрішою жінкою у світі, але деяких речей вона не могла збагнути.

А от кузен Джиммі не боявся тітки Елізабет, і коли йому здавалося, згідно з його підрахунками, що Емілі вже потребує нової книги, то купував її і дарував, незважаючи на сердиті погляди тітки Елізабет. Того дня, попри сніговицю, він саме їздив до Шрусбері, їздив лишень по книгу, без жодної іншої справи. Тож Емілі тепер почувалася безмежно щасливою, пишучи при світлі свічок і м’якого, приязного відблиску полум’я, а за вікнами завивав і висвистував буревій — розгойдував віття старих дерев, засипав лапатим снігом любий усім садок Джиммі й люто знущався над Трьома Принцесами, як Емілі раз і назавше охрестила трійцю високих дерев, що росли в куті саду.

«Люблю вечірні хуртовини, коли навіть з дому не вийти, — писала Емілі. — Ми з кузеном Джиммі складали плани щодо літнього сезону, а саме: що садитимем у садку. Дивилися ціни в каталозі; вирішили замовити насіння червоних айстр, однак і далі будемо плекати золотаві айстри, що нині дрімають собі, вкриті теплою сніговою ковдрочкою. Приємно складати плани на літо, коли за вікнами шаленіє отака завія. Тоді виникає враження, неначе здобуваєш перемогу над чимось багато сильнішим і потужнішим від тебе, і це лиш тому, що людина має мозок, а хуртовина є силою сліпою — страшною, проте сліпою. Те саме відчуття переживаєш тоді, як там, за вікнами, лютує стихія, а ти сидиш отут, захищена, у своїм куточку, біля милого коминка й тільки смієшся з неї. А все чому? Бо понад сто років тому мій прапрапрадід Муррей збудував цей дім, і збудував на совість. Цікаво: чи хто за сотню літ здобуде перемогу над чимось потужним саме через те, що я жила колись на світі, або через те, що я одного дня померла? Ця думка є мені спонукою і натхненням.

Ці слова написала курсивом, а вже тоді опам’яталася. Пан Карпентер вважає, що я надуживаю курсивом. Каже, то манія ранньої вікторіанської доби, і я конче мушу позбутися цієї шкідливої звички. Дійшла висновку, що й справді, від манії треба відвикати, бо, зазирнувши до словника, зрозуміла, що бути маніяком зовсім небажано, хоч це ще не так страшно, як бути навіженим. От: знову курсивом! Але здається мені, цього разу вживання курсиву є цілком обґрунтованим.

Щодня не менш, як годину, читаю тепер словник. Аж якось тітка Елізабет подивилася на мене з підозрою і зауважила, мовляв, краще б я штопала панчохи. Вона й сама не знає, чому недобре копирсатися в словнику цілими годинами, проте гадає, що це має бути погано, адже вона особисто ніколи не відчувала такої потреби.

Я так люблю читати словник! (Що не кажіть, а тут курсив потрібен, пане Карпентере. Бо звичайне „люблю“ не здатне відтворити моїх почуттів!) Слова є чимось дуже захопливим. Тепер я вчасно схаменулася — встигла підкреслити лише перший склад! Саме лиш звучання деяких слів (наприклад: „одержимий“, „таємний“) вже засвічує в мені промінчика. (О, Боже! Але ж я мушу виділити „промінчика“. Бо це не звичайний промінчик, а найнезбагненніше, найчарівніше явище в моєму житті. Коли він спалахує в мені, то враз переді мною неначе стіна розступається, і крізь той-несподіваний, втім, незримий отвір я маю змогу зазирнути потойбік нашого світу), і знову курсив! Ох, бачу, пан Карпентер має рацію, коли сварить мене. Мушу дбати сама про викорінення поганої звички.

Я помітила: довгі слова гарними не бувають. От, скажімо, — „реставрувати“, „авантюристичний“, „інтернаціональний“, „конституційний“. Вони нагадують велетенські хризантеми, що їх показував мені кузен Джиммі на виставці квітів у Шарлоттетауні. Ми з Джиммі так і не спромоглися виглядіти в них ані найменшої краси, хоч деякі відвідувачі вважали їх винятково гарними. Кузен Джиммі вирощує у своєму садку квіти середньої величини вкупі з дрібними, на перший погляд непоказними, але насправді багато красивішими. Втім, ухиляюсь від теми, що також, як слушно зауважує пан Карпентер, є моєю вадою. Мовляв, я мушу (цей курсив належить йому!) навчитися зосереджуватись. Зосереджуватись або концентрувати увагу; „концентрувати“ так само є довгим, важким і неймовірно бридким словом.

Так любо гортати словник! Це краще, багато краще, ніж лагодити панчохи. Мати б одну пару, тільки одну пару шовкових панчох. Ільза має три таких пари! Батько купив їй аж три, і ладен купити все, що їй заманеться, відколи її полюбив. А тітка Елізабет говорить, мовляв, шовкові панчохи є непристойними. Чого б то? Чого панчоха може бути непристойною, а сукня з такого ж матеріалу — ні?!

Коли вже мова про шовкові сукні… Тітка Джейні Міллборн з Гусячого Ставу (вона не рідня нам, однак усі називають її тіткою) склала обітницю, що не буде носити шовкових суконь, поки всі погани, в цілому світі, не навернуться до християнства. Це страшенно мені сподобалося. Хотіла б я бути такою доброчесною, як вона, але не в силі: надто вже полюбляю усе шовкове. Таке розкішне воно і блискуче! Завжди, невпинно воліла б носити шовкове; якби могла сама собі купувати сукні, маючи для цього достатні кошти, то купувала б саме шовкові. Хоч припускаю, що, тільки згадавши про милу тітку Джейні й ненавернених поган, я відчувала би страхітливі докори сумління. Втім, ще багато років мине, доки стане мені грошей на одну-єдину шовкову сукню, а тим часом я щомісяця жертвую частину свого виторгу від продажу яєць на місіонерську справу. (Нині маю п’ять кур; усі походять од сірої квочки, яку подарував мені Перрі того дня, коли мені виповнилося дванадцять). Як буде змога колись у житті купити собі шовкову сукню, то вже знаю, як вона виглядатиме. Ні чорної, ні бронзової, ні блакитної барви, не буде вона й стриманого, практичного кольору — такого, який віддавна вподобали Мурреївни з Місячного Серпа, — о ні! То буде плаття з шовку, що міниться, — блакитне за певного освітлення й срібне за іншого — немов присмеркове небо, яке споглядаєш крізь шиби, запушені памороззю. Де-не-де буде оздоблено мереживом, подібним до тих невеличких сніжних пір’їн, що нині облипають моє вікно. Тедді обіцяє намалювати мене в тій сукні, а портрет назвати: „Крижана дівчина“. Тітка Лаура на це посміхається і мовить ласкаво, ніжно, з особливими інтонаціями, які, правду казати, сильно мені не подобаються, навіть у любої, милої тітки Лаури:

— Яка ж тобі користь, Емілі, з такої сукні?

Не про користь ідеться. Я почувалася б у ній так, наче була тільки часткою самої себе, а втім найкращою часткою, без домішки сірої, нудної буденщини. Я повинна мати бодай одне таке плаття у своєму житті. А до нього шовкову нижню сорочку й шовкові ж панчохи!

Ільза має тепер шовкову суконку. Ясно-червону. Тітка Елізабет каже, мовляв, доктор Барнлі вдягає Ільзу не за віком і, як на дитину, занадто розкішно. Але ж він прагне винагородити її за той тривалий відтинок часу, коли взагалі не дбав про її одяг. (Я не маю на думці, що Ільза ходила нагою, проте могла б і нагою ходити, якби це залежало тільки од її батька). Нині він робить усе, чого забагнеться Ільзі, — догоджає їй на кожному кроці. Як мовить тітка Елізабет, це Ільзі на користь не піде. Мушу визнати, часом я заздрю Ільзі — трошечки. Я знаю: це негарно, але нічого не можу з собою вдіяти.

Незабаром доктор Барнлі пошле Ільзу до вищої школи в Шрусбері, а пізніше вона поїде на ще ґрунтовніше навчання до Монреалю. Саме тому (переважно) я заздрю їй — не через шовкову сукню. От би й мені тітка Елізабет дозволила поїхати до Шрусбері! Але боюсь, вона ніколи не дасть на те своєї згоди. Вважає, мовби не має права відпускати мене від себе ні на крок, позаяк моя мати була втекла з батьківської оселі. Даремно вона боїться: я не втечу ніколи. Бо твердо вирішила заміж не виходити. Я одружуся з мистецтвом.

Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі. Однак і той, і той остерігаються говорити про це з пані Кент. Вона дрібної статури, здається, не вища від мене, та всі її страшаться, і я — не виняток… Боюся її страшенно! Я завжди знала, що вона мене не любить; відчула її неприязнь уже тоді, як ми з Ільзою стали вчащати до її оселі й бавитися з недужим Тедді. Однак тепер вона достоту ненавидить мене — я певна цього! — і саме тому, що Тедді мене любить. Вона не зносить його почуттів до будь-кого, крім неї самої. Ревнує сина навіть до малярства! Тож нема чого й сподіватися, що Тедді навчатиметься в Шрусбері. А Перрі — їде. Не має й шеляга за душею, але багато працюватиме, відтак подолає всі труднощі. Постановив їхати саме до Шрусбері, бо гадає, ніби тут, у наших краях, легше буде знайти роботу, крім того, тутешнє життя є начебто дешевшим, ніж деінде.

— В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, — повідав Перрі, — а мені не дасть ні цента, якщо… якщо…

І подивився на мене значущо.

Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася — на себе, за соромливий рум’янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати… Це діялося давно: тітка Томаса перестріла мене на стежці в гайку Високого Джона й смертельно перелякала запитанням, чи я згодна, тільки-но виросту, побратися з Перрі. Зажадала від мене обіцянки, що вийду за нього заміж, а тоді, мовляв, вона забезпечить йому гідну освіту. Я нікому про це не сказала — соромилася. Втім, для Ільзи зробила виняток.

— Ну й плани в старої тітки Томаси! — вигукнула Ільза. — Закортіло їй Мурреївни для Перрі!