Прийшов, заховався за деревом, дочекався, поки вовк піде по воду, а тоді хутенько шасть до нього в хату. Поставив на стіл кошик з ласощами, а сам причаївся під столом і чекає.
Побачив папуга на дні кошика солодкі ласощі, які він любив понад усе на світі, поглянув довкола — ніде нікогісінько! Тоді він стриб у кошик і ну смакувати!
А Тредічіно виліз нищечком з-під столу та й захряснув мудрого папугу в кошику! Потім схопив кошик і чимдуж до короля.
Прибіг до будинку, віддихався трохи і став нетерпляче дожидати, коли з’явиться король.
Тредічіно подумки вже тішився великою винагородою: адже він приніс королеві папугу, що вмів розмовляти ще й безпомилково вгадувати час! Проте й цього разу сподіванки хлопцеві були даремні, бо король, прийшовши, забрав кошика з папугою та й каже:
— Слухай лишень, Тредічіно! Моє тобі королівське слово: здобудеш ту винагороду, що я обіцяв. Та виконай моє найостанніше бажання — злови й приведи сюди самого вовка. А не зловиш і не приведеш — то смерть тобі!
Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив — усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля. Аж над ранок нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив із дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.
От став він під дверима вовкової хати й закричав щосили, щоб вовк почув:
— Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?
Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.
— Ти хочеш зловити Тредічіно? — каже. — Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!
— Я ось і ящика на нього збив, — підхопив Тредічіно, — та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.
Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.
— Що ти робиш, любий хлопче? — питає вовк. — Адже я тут і задихнутися можу.
— Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш, — відказує хлопець.
Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.
Тепер король не мав більше як викручуватись — довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.
Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.
Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:
— Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.
Гарпалеоне
Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.
На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.
На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:
— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!
Отак віслючок здобув собі ім’я.
Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:
«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»