Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Незабаром у казані назбиралось стільки крови, що ковалі змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об коліно, – а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі – так ковадло й розкололося.

– Ну, тепер, – каже, – я готовий.

Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич йому сама у пащу йде.

Лев заревів, вишкірив ікла та з розгону кинувся на сміливця. Не встиг той і мечем змахнути, як лев уже впав на нього усіма своїми чотирма лапами. Тільки лати цей удар витримали, а лев даремно пазурі поламав.

Лицар змахнув мечем і відрубав леву голову. Наштрикнув її на меча й поніс показати людям.

З тих пір цю гору так і прозвано було горою Лева. І місто таку ж назву дістало.

В давні часи у Ратуші не раз бачили привид. З'являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами і сходами й при тому скрипів та стогнав. Стогін луною розливався по Ратуші, піднімаючись угору, де мешкала сім'я трубача.

Нічна сторожа перелякано хрестилася.

Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно.

Звідтоді й почала чорна труна з'являтися як вічна осторога для суддів.

А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: "ПАМ'ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА".

Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз попід шкіру йде. І добре думав, перш ніж приректи когось на тяжку кару.

КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО

Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:

– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.

– А то ж яку? – здивувався Данило.

– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.

Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.

– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?

– Ага, якраз сушу.

– Де ж вони? – здивувалися всі.

– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.

Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.

– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?

Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.

– І ти через цюю крашанку зажурився?

– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…

– Куди ж ти намірився?

– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.

– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав: