Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Випустіть того хлопця! Випустіть, інакше я згину!

Тут за печею зашаруділо, ціла хмара сажі аж до стелі знялася і вискочив звідти живий здоровий син коваля.

Баба Вістунка свиснула і враз її слуги залишили злидня у спокої. Злиденя шусьнуло у зачіпок – тільки його й бачили.

З тих пір покинули злидні ковалеву хату й зареклися йому шкодити.

В давні часи в околицях Львова мешкали пустельники. Як тільки наставали теплі весняні дні, вони покидали монастирі й поселялися в лісах, далеко від людей і віддавалися молитвам.

Пустельники жили в куренях над яким-небудь потічком, а харчувалися лише ягодами, травами і різним корінням. Дехто тримав козу, а хтось – курей та качок. Пізньої осені поверталися вони назад в монастир.

Бувало, що до пустельників приставали молоді учні, котрі й слугували їм і навчались премудрощів святого письма. Розповідають, що був у одного дуже старенького пустельника такий учень. Десь так восени, коли вже настала пора повертатися їм у монастир, учень почав прохати пустельника відкрити йому істину.

– Вчителю, ви мене знаєте – я як могила. Що ви мені довірите – буду тримати при собі.

– Яку ж я тобі істину маю відкрити?

– Ту найбільшу!

Пустельник подивився в розпашілі очі свого учня и сказав:

– Добре. А ти дійсно вмієш зберігати таємницю?

– Як скеля!

– Я відкрию тобі істину, але трохи пізніше. Потерпи трішки.

Минуло пару днів і ось пустельник покликав учня і показавши йому на дерев'яне відро, щільно накрите покришкою, сказав:

– Візьми це відро й занеси братові Онуфрію. Та гляди, не надумай відчиняти по дорозі.

Учень взяв відро і подався до пустельника, що мешкав за горою. Відро було зовсім легке, але щось у ньому катулялося. Що це там могло бути?

Він ішов і всю дорогу не давала йому спокою ця думка – що ж він таке несе для брата Онуфрія? Але боявся ослухатися вчителя.

Однак, коли те, що знаходилося у відрі, раптом почало шкребтися, учень не витерпів і обережно, ледь на палець причинив покришку. Та щойно те вчинив, як з відра миттю вистрибнула нажахана миша і щезла в траві.

– А бодай тобі цур-пек! – розгнівався учень.

Такого збитку від свого навчителя не сподівався. Був певен, що пустельник вирішив із нього поглузувати та ще й брата Онуфрія забавити.

Ледве стримуючи себе від образи, повернувся хлопець назад. Пустельник саме кулешу варив.

– Що то значить молодий! – вигукнув він. – Раз-два і вже назад вернувся. Ну, як там брат Онуфрій поживає?

– Ви мене за кого маєте? – гримнув відром учень. – Хотіли з мене посміх зробити?

– Я? З тебе? Ніколи в світі.

– Навіщо ж ви послали мене з тою мишою?

– Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?

– Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.

– Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?

Граф Тишкевич мав дві доньки. Молодша, Гальшка, була найвродливішою дівчиною на всю Галичину, а старша, Марина, мов на збитки, була зовсім негарна. Мабуть через те й вдачами своїми сестри різнилися, бо що Гальшка лагідна, покірна і добра до людей, то Марина і зла, й сварлива, і заздрісна.