– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
– Пане Луцику, живіт болит – не годен терпіти. Дайте шось, бо дуба вріжу.
– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
До пана Луцика приходили часто з хворобами, перед якими лікарі відступали.
– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
Пані Куницька привела дохтора Луцика до свого хворого чоловіка. Луцик оглянув його і сказав:
– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
Провідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
Луцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.
– А чим ви їх годуєте?