Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розв'язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.

Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:

– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.

Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.

Деколи водяники билися межи собою за свої володіння. Одного разу замарстинівський челядник побачив водяника на березі Полтви. Водяник ламав довгі вербові лози і оперезувався ними. Коли звів голову і побачив хлопця, то крикнув:

– Чого на мене вилупився? Ану гебай звідси!

– А то чого?

– Бо я буду з іншим водяником бився.

– А якби я став тобі до помочі?

– Ти? І не важся! – Але за хвилю передумав. – Ну, добре. Коли ти такий відважний, то на тобі три риб'ячі луски. Станеш при березі і будеш дивився на воду. Побачиш білі хвилі – все йде добре, я перемагаю. А побачиш червоні – біда, я трачу сили. Тоді кидай одну луску до води.

Щойно челядник затис у жмені луску, як з води випірнув другий водяник з очима, як гусячі яйця:

– Ти заберешся з моєї річки, чи ні?

– Ні, ти пульката почваро!

І кинулися вони до бою, аж вода закипіла, як юшка в баняку. Хлопець уважно стежив і щойно хвилі почервоніли, кинув луску на воду. Луска враз перетворилася на великого коропа, короп увірвався межи водяників і доки ворожий водяник борсався з ним, тамтой тайком відпочивав. Так само було і другого разу, коли луска перетворилася на сома. А за третім разом, коли вода уже вся була геть червона від крові, луска перетворилася на щуку. Щука вхопила за горло окатого водяника і перегризла навпіл.

Враз річка втихомирилася. Водяник-переможець втомлено вибрався на берег і сказав:

– Настав кишеню, дам тобі нагороду.

Челядник наставив кишеню, а той йому насипав риб'ячої луски.

Хлопець подякувати подякував, але подумав собі, що по дорозі ту луску викине. Не хотів, правда, аби де водяник побачив, але дорога вела такою рівною місциною, що й не було де сховатися. Вже перед самою хатою, почав витрушувати кишеню і побачив золоті дукати.

Йшла собі жінка біля потоку у ті часи, коли вода текла чиста й прозора, і захотілося їй пити. Вона вклякнула при березі, та щойно нахилилася до плеса, як раптом схопив її хтось за язика.

– Або згодишся піти до мене кумою, або втоплю тебе! – промовив чийсь голос з води.

Що мала, бідолашна, чинити – згодилася.

Схопилась на ноги й побачила в глибині водяника, який хутко зник у шуварах.

А наступного дня вранці до її хати під'їхала бричка, запряжена вороними кіньми. В бричці сидів водяник у зеленому костюмі з золотими ґудзиками.

– Сідайте, кумо!

Жінка хутенько вбралася в святочний одяг і сіла в бричку. Недовго вони їхали, бо коні летіли, як вихор. Спинилися біля широкого ставу. Водяник свиснув і враз коники перетворилися на дві великі жаби й скочили до води. Тоді він узяв жінку за руку і повів її просто в ставок.

– Я ж втоплюся! – зойкнула жінка.

– Не бійся. Зі мною не втопишся.

І справді, коли вони опинилися під водою, жінка вдихнула повітря і жодна крапля води не потрапила в легені.

Під водою росли трава й кущі, а незабаром вигулькнула зелена хатка на жаб'ячих ніжках. На подвір'ї гралися маленькі водянички. Жінка вгостила кожного цукеркою і водяник з того був дуже втішений.

В хаті жінка побачила господиню з немовлям на руках. Мале хлипало і не хотіло спати.