Легенди Львова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Король Лев славився своєю силою, адже він на полі бою одним ударом розрубував рицаря в латах навпіл.

Одного разу піді Львовом кінь його загубив підкову і король змушений був спинитися коло кузні.

Коваль був парубком молодим і, не впізнавши короля, не віддав йому належних почестей.

– Чи маєш ти готові підкови? – спитав король.

– Маю, чому б і не мати?

– Але будь-яка підкова мені не годиться, бо й кінь у мене не будь-який. Коваль зміряв оком коня, вибрав підкову і сказав:

– Оця мусить бути якраз.

Король узяв підкову, покрутив у руках, далі вхопив її за обидва кінці і – рраз! – розламав навпіл.

– Що це за підкова?! – здивувався король. – Зовсім слабенька. Якраз для віслюка. Пошукай іншу.

Коваль, незадоволено хитаючи головою, подав королю другу підкову, але й та трісла, мов бублик.

Тоді приніс третю. І третю король зламав.

– Слабі в тебе підкови. Але мушу вже їхати. Коли нема ліпшої, то підкуй такою, яка вже є.

Ковальчуки хутенько підкували королівського коня і Лев дав ковалеві золотого дуката.

– Оце тобі за роботу.

Хотів уже було від'їхати, коли здивувала його поведінка ковалева. Замість сховати дуката в кишеню, коваль покрутив його на всі боки, а тоді лише хрусь! – і зламав наче ґудзика.

– Що це за гроші? – похитав головою. – Не маєте інших? Король вийняв другого дуката, але й того чекала така сама доля.

– Зовсім нікудишні гроші карбує наш король, – сказав коваль, ламаючи й третього дуката. – Але що робити… Як нема ліпших, візьму, які є.

Тут уже король розсміявся і, вдаривши коваля по ремені, сказав:

– Ну, спритний з тебе парубок! Скільки живу, ніхто зі мною ще такого жарту не встругнув. Ану лишень придивися уважніше до цього дуката.

Коваль зиркнув на гроші, а тоді на короля, що став до нього боком і враз почервонів, як буряк.

– Перепрошую вас, найясніший королю, не хотів-єм з вас закпити…

– Ну-ну, так дуже не побивайся. Які дукати – такі підкопи. Ми квити. Але не забудь, ковалю, коли знову татари нападуть, оголоситися до мене на службу. Таких як ти лицарів я потребую у важку хвилину коло себе.

Король Данило вирушив у похід проти ятвягів. І от, коли вже військо було в дорозі, перестрів його один славний віщун, про якого говорено було, що ніколи він ще не змилився. Віщуна ж того ятвяги підкупили, аби завернув королівське військо.

– Спинися, королю! – вигукнув той віщун. – Спинися і не важся цього літа йти в похід, бо зорі мені сказали, що чекає тебе поразка і люта смерть. Мусиш перечекати, аж поки небесні світила не стануть для тебе прихильними.

Король в нерішучости зупинився, а що бояри його й воєводи вірили цьому віщунові, то почали всі відмовляти його від походу. І тільки королевич Левко твердо стояв на тому, що віщун цей шахрай і що хутше всього його ляхи підіслали.

– Добре, а як же ти мені доведеш, що він шахрай? – спитав король.

– Зараз побачите, – відказав Лев і підступив до віщуна: – Якщо ти легко можеш передбачити прийдешнє, то певно також знаєш і день своєї смерти.

– Так, знаю.

– Ну, і коли ж ти помреш?

– Помру я за двадцять п'ять літ і чотири місяці. Так мені вповіли зорі. В тую ж хвилю Левко добув меча і одним махом стяв голову віщуну.