Енн із Шелестких Тополь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рік перший

1

(Лист від Енн Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, директорки Саммерсайдської середньої школи, Гілбертові Блайту, студентові медичного факультету Редмондського коледжу в Кінгспорті).

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда,

Понеділок, 12 вересня

«Коханий,

дивовижна адреса, правда? Тобі доводилося чути щось чарівніше? „Шелесткі Тополі“ — це мій новий дім, і мені його назва дуже подобається. Як і назва Примарного провулку, хоч офіційно її не існує. Насправді він зветься — Трент-стріт, але цієї назви ніхто й не згадує, хіба зрідка в „Тижневім кур’єрі“, — і тоді люди перезираються й питають одне одного: „А це ще де?“ А це всього-на-всього Примарний провулок, хоча хтозна, чому його так називають. Я вже питала про це Ребекку Дью, та почула лише, що він завжди був Примарним провулком, і колись давно хтось розповідав, начеб тут мешкав якийсь привид. Але, запевняє вона, їй ніколи не траплялося в цім провулку нічого страшнішого за неї саму.

Проте не забігаймо наперед. Ти ще геть не знайомий із Ребеккою Дью. Але познайомишся: я відчуваю, що це ім’я незрідка виринатиме в моїх листах.

Надворі сутеніє. (До речі, яке гарне слово, коханий! Мені воно подобається значно більше, ніж „вечоріє“ — таке оксамитове, тінисте і… і СУТІНКОВЕ). Удень я належу цьому світові з усіма його клопотами, уночі поринаю в царство сну та вічності. Зате в сутінках я вільна від одного й від іншого, і належу самій собі… і тобі. Тож цю священну годину я завжди присвячуватиму листам до тебе. Хоча нинішній лист не буде любовним. У мене таке скрипуче перо, а я не можу писати любовних листів скрипучим пером… чи надто гострим… чи тупим. Отже, ТІ листи я писатиму лиш тоді, коли в мене буде саме таке перо, як потрібно. А поки що розкажу тобі про свій новий дім та його мешканок. Гілберте, вони такі серденька!

Сюди я приїхала щойно вчора ввечері в пошуках житла. Зі мною поїхала пані Рейчел Лінд — начебто на закупи, але насправді, я впевнена, для того, щоб знайти мені добру кімнату. Попри все моє навчання в коледжі й диплом бакалавра, вона досі вважає мене юним недосвідченим створіннячком, яке треба доглядати й пильнувати.

Їхали ми залізницею, і там, Гілберте, зі мною сталася кумедна притичина. Я з тих, хто постійно, хоч-не-хоч, утрапляє в халепи, — здається; я просто притягаю їх до себе.

Це сталося тоді, коли поїзд уже підходив до нашої станції. Я підвелася і, нахилившись, щоб витягти саквояж пані Лінд (вона збиралася провести неділю в гостях у своєї саммерсайдської подруги), схопилася рукою за те, що здалося мені блискучою, відполірованою ручкою вагонного сидіння. Наступної ж миті я дістала такий сильний удар по пальцях, що ледь не завила з болю. Гілберте, те, що я прийняла за ручку сидіння, виявилося лисиною якогось пасажира! Я вочевидь розбудила його, і тепер він сердито глипав на мене. Я перепросила його, сама не своя від ганьби, і похапцем втекла з вагона. Коли я востаннє на нього озирнулася, він усе ще похмуро дивився мені вслід. Пані Лінд перелякалася, а в мене досі болить рука!

Я не сподівалася якихось труднощів у пошуках житла, бо ж кімнату директорам і директоркам саммерсайдської школи от уже п’ятнадцять років здавала така собі пані Прінгл, дружина пана Томаса Прінгла. Але з якоїсь незбагненної причини вона раптом „утомилася від пожильців“ і не схотіла мене взяти. У деяких інших пристойних місцях так само чемно відмовили. Ще кілька місць я не змогла б назвати пристойними. Цілий день ми блукали містом, і нас — принаймні мене — почали долати втома, зневіра, спека та головний біль. Я вже готова була здатися… і саме тоді з’явився Примарний провулок!

Ми зайшли до пані Бреддок, давньої приятельки пані Лінд. Вона й сказала, що мене можуть узяти до себе вдови.

— Я чула, вони мусять узяти пожильця, щоби платити Ребецці Дью. Без додаткових джерел прибутку вдови більше не зможуть її тримати. А ХТО доїтиме їхню руду стару корову, якщо Ребекка піде?

І пані Бреддок суворо глянула на мене, мовби вважала, що доїти ту корову мушу я, але нізащо не повірила б, якби я заявила, що зможу із цим упоратися.

— А що це за вдови, про яких ти кажеш? — запитала пані Лінд.

— Таж тітонька Кейт і тітонька Четті, — відповіла пані Бреддок так, наче це мав би знати кожен, включно з нетямущими бакалаврами. — Тітонька Кейт — це пані Маккомбер, удова капітана Емейзи Маккомбера, а тітонька Четті — звичайна собі пані Маклін. Але їх усі кличуть тітоньками. Вони мешкають у самісінькому кінці Примарного провулку.

Примарний провулок! Тепер мені все було ясно. Я знала, що просто мушу оселитися в удів.

— Ходімо до них негайно, — звернулася я до пані Лінд. Так лячно було затриматися бодай на секунду, щоби Примарний провулок знову не зник у країні мрій.

— Ідіть до них, та знайте: брати вас чи ні, вирішуватиме Ребекка Дью. У Шелестких Тополях усім керує вона, це я вам напевне скажу.

Шелесткі Тополі! Такого не могло бути… не могло! Я вирішила, що мені це сниться. А пані Лінд заявила, що це дуже химерна назва, як для дому.

— То капітан Маккомбер вигадав. Це був його дім. Він обсадив його тополями, і так пишався ним, хоч рідко бував удома й чи не одразу знову їхав. Тітонька Кейт увесь час нарікала, як це незручно, а ми так і не збагнули, що ж вона мала на увазі — те, що він так швидко їхав, чи те, що взагалі приїздив. Надіюся, панно Ширлі, ви зможете там влаштуватися. Ребекка Дью — неперевершена куховарка, а щодо картоплі, то справдешній геній. Коли сподобаєтеся їй, будете як сир у маслі купатися. А коли ні — то вже ні, та й квит. Я чула, тут у нас якийсь банківський клерк шукає собі кімнату, і вона, можливо, обере його. Дивно, що пані Прінгл не схотіла вас узяти. У Саммерсайді повно Прінглів та їхніх родичів. Їх тут кличуть „королівською родиною“, і ви, панно Ширлі, мусите з ними ладнати, щоб мати успіхи в тій вашій школі. Вони завжди верховодили в околиці — навіть одна вуличка тут має ім’я старого капітана Авраама Прінгла. Це справжній клан, а головують у нім дві старі дами із Кленового Пагорба. Я чула, буцім вони настроєні проти вас.

— Але чому? — вигукнула я. — Вони ж мене зовсім не знають!

— Котрийсь із їхніх далеких родичів теж домагався посади директора школи, і всі вони вважали, що він її й дістане. А її віддали вам, і та зграя задерла голови й завила. То їхня натура. Мусимо приймати їх такими, якими вони є. Слова їхні будуть медоточивими, та діятимуть вони завжди проти вас. Не хочу вас лякати, але хто попереджений — той озброєний. Сподіваюся, вам добре поведеться. Якщо оселитеся в удів, ви ж не будете проти того, щоб їсти разом із Ребеккою Дью? Бачте, вона не звичайна служниця, а далека родичка капітана Маккомбера. Коли в домі гості, вона не сідає за стіл з усіма — ТОДІ вона знає своє місце; та якщо ви оселитеся в них, Ребекка, звісно, не вважатиме вас гостею.

Я запевнила стривожену пані Бреддок, що залюбки їстиму разом із Ребеккою Дью, і потягла пані Лінд до дверей. Я МУСИЛА встигнути раніше за того клерка.

Пані Бреддок вийшла нас провести.

— Тільки глядіть, не кривдьте почуттів тітоньки Четті, добре? Її надзвичайно легко образити. Вона дуже чутлива, бідолаха. Бачте, у неї немає ТАКИХ грошей, як у тітоньки Кейт — хоч і в тітоньки Кейт їх не аж так багато. А ще тітонька Кейт страшенно любила свого чоловіка, а тітонька Четті — зовсім ні… тобто зовсім не любила свого. І не дивно! Лінкольн Маклін був старий чудило, та вона вважає, що люди винуватять її в цім. Ваше щастя, що нині субота. У п’ятницю тітонька Четті нізащо вас не взяла б. Ви радше подумали б, що це тітонька Кейт має бути забобонна — вона ж удова капітана, а мореплавці всі такі, правда? Але з них двох забобонна — це тітонька Четті, хоч її чоловік був теслею. Така гарна була свого часу, бідолаха.