Кумевава, син джунглів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кинувши погляд поперед себе, я побачив величезного удава-боа, різновид довжелезної змії, яка неквапливо розкручувалася з товстої гілки. Змія та мала, напевно, понад чотири метри завдовжки. Брунатні й чорні візерунки на тілі надавали своєрідної краси цьому страховиську. Проте за таких небезпечних обставин я не міг милуватися її красою.

Ми заклякли непорушно на землі, аж поки те страховидло розкрутилося з гілки й поповзло повільно у протилежному від нас напрямі.

Я знав, що ця змія не отруйна, однак дуже небезпечна. Вона спершу обвиває свою жертву — звіра чи людину, потім могутніми обіймами ламає їй усі кості, щоб зрештою заковтнути її. Боа має здатність неймовірно широко роззявляти свою пащу. Та коли змія проковтне вепра чи яку-небудь іншу велику тварину, черево її так роздимається, що вона зовсім не може рухатись і тому десь тижнів зо два лежить на тому самому місці, де проковтнула свою жертву, аж поки цілком перетравить її. У цей час боа не становить ніякої небезпеки, і його можна легко вбити чи спіймати для будь-якого зоопарку.

Коли змія зникла серед зелені джунглів, ми підвелися з землі, і я знову подякував моєму юному приятелеві, що він і цього разу врятував мене від великої небезпеки.

— Хто добре дивиться, той має два життя, — зауважив на те Кумевава словами старого Малоа.

— Двох життів для мене було б замало у цих джунглях, де небезпека чатує на кожному кроці,— відповів я.

— Коли Ньїкучап хоче жити довго, то хай приходить жити в джунглях з племенем каража й дізнається про небезпеки в джунглях. Як Ньїкучап хоче, Кумевава спитає вождя Ватау.

Кумевава говорив це, опустивши очі, ніби уникав мого погляду. Я зрозумів, що він цілком серйозно запрошує мене. Але слова, з допомогою яких він зробив свою пропозицію, давали мені змогу й не прийняти її, якщо я того не бажаю. Не надавши особливої уваги його словам, я відповів:

— Так, так, я з великим задоволенням приїхав би ще колись сюди, до мирного і сповненого небезпек життя серед ваших людей, але тепер мушу повертатися додому по великій воді.

Після довгого мовчання так само серйозно хлопчик спитав:

— Може, ти вирушиш на небесному човні?

Я ствердно кивнув головою на його запитання, зрозумівши, що він має на увазі літак.

Деякий час ми мовчки йшли ледь помітною лісовою стежкою. Біля одного засохлого дерева мій юний приятель спинився й почав уважно прислухатись. Ліворуч від нас щось рухалося.

Одразу по тому показався й винуватець шуму: це був броненосець, такий великий, якого мені зроду не доводилось бачити. Завбільшки він був як добре вгодований кабанчик, тіло його було вкрите панцером з білих пластинок, розділених на три частини: передню, середню й задню. На голові в нього я помітив трикутний шматок такого самого панцера, і довгий хвіст теж був обкладений кістяними кільцями.

Помітивши нас, панцерник згорнувся в клубок так, що захисна броня покрила все його тіло, і перетворився на тверду кістяну кулю.

Кумевава підняв його. Та якраз тоді, коли хлопець приготувався зв’язати свою здобич шнуром, панцерник умить вивернувся з рук малого індіанця і з блискавичною швидкістю поповз у гущавину лісу.

Кумевава одразу кинувся слідом за втікачем, але незабаром усіяний тернами кущ перепинив йому дорогу, і він змушений був облишити переслідування. Я побіг, щоб допомогти йому зробити стежку, розрубуючи ліани, та було вже пізно. Ми тільки побачили, як панцерник ковзнув у розколину на невеликому пагорку. То, певно, була його печера.

— Кумеваво, мені дуже шкода, що панцерник утік від нас, — промовив я, бажаючи хоч трохи втішити його. — Це вже сьогодні друга втрачена здобич.

— Здобич ще не зовсім втрачена. Малоа, старий індіанець, повчає: «Спробуй усе, а тоді вже кажи „неможливо“». Ми спробуємо димом вигнати його з печери. Треба знову розпалити вогонь.

І мій юний приятель присів навпочіпки з двома сухими гілочками в руках і почав швидко терти їх одна об одну. Це тривало, мабуть, хвилин з десять. Нарешті спалахнув вогонь.

Тим часом я назбирав досить багато сухих гілок та іхмизу, і невдовзі перед нами весело потріскувало багаття. За порадою Кумевави ми запхали палаючі гілочки, поклавши на них зверху побільше сухої трави, у розколину, в якій зник панцерник.

Після цього малий індіанець зрізав своїм мачете свіжий довгий листок пальми й сплів із нього велике віяло. Присівши навпочіпки перед тунелем-розколиною, він почав помахувати віялом так, що весь дим заганявся всередину печери. Крім того, він попросив мене назбирати якомога більше гілок і листя, яке дає найгустіший дим.

Кумевава ні на мить не припиняв своєї роботи, швидко-швидко махаючи віялом. Усе його тіло зросилося потом — він струминками стікав із нього. Через якийсь час я замінив його і тільки тоді переконався, яка це важка робота. І з мене теж витекли цілі річки поту.

У печері вже, певно, було повнісінько диму, бо струминки його почали виходити крізь кілька щілин на поверхню землі.

Всередині печери чулися сильні удари тіла звіра об стіни.

— Броненосець нервує! — сказав малий мисливець. — Він уже не знає, що робити. Лютує й бігає з одного боку до другого, щоб розбити стіну й вийти.

Безперечно, від густого диму бідолашний звір задихався.

Але Кумевава був задоволений. Не тому, що йому хотілося мучити звірів. Ні! Хлопець любив їх. Та, як кожен мисливець, він змагався, боровся зі звіром, і його єдиною метою було перемогти — перемогти за всяку ціну. Звір удається до своїх хитрощів, а мисливець — до своїх, і перемагає той, хто перехитрить іншого.

Раптом броненосець, геть очманілий від диму, показався перед нами серед палаючих гілок.