НОВЕЛИ 1926 - 1933 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато мене заніс на піч.

Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.

МЕЖА

- Господи боже, іззамолоду то ти рідше до мене присту­пав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я то­бі кажу, що ніц не жалую.

- Що ти, старий, говориш, та не гріши!

- Забирайтеся всі з хати.

Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесят років має, що ослаб, що вже десять літ як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з богом прав-даєть­ся. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всу­ваються до хати.

- Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у не­го лани, та й в мене брати грунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де бу­дяки, та згинаюси і виполюю. Хребет тріскає, руки го­рять від будяків. А я вночі не годен розправитися та язи­ком вілизати руки, як собака рану.

Стара коло него хреститься.

- Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і декую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву то ти повинен мені дарувати.

- Ей, тату, не говоріть таке.

- Говорю з богом, забирайтеся мені з хати.

Знов виходять і знов потихеньку вертають.

- Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля - твоя донька, і ти повинен мені простити.

Стара, плачучи, похитує головою.

- Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце, їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за зе­м­лею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мав рихт.

Стара і доньки зачали голосити.

- Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.

І суки вийшли.

- То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові ку­лі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на сме­рть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кро­в'ю обкипіли вони, чорні від грязі, гвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх за­ту­лила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, боже, не бла­го­сло­вив їх?

- І відтоді я тебе, боже, не боюся!

- Ой діти, моліться за грішного тата, він конає.

- Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші... А ти, боже, як можеш, то прости, а не воля твоя - то жбурни ме­не в твій вічний кримінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу...

- Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.

- Ой діти, наш тато вже сконав у грісі.

ВОВЧИЦЯ

Оце я вернув з похорону моєї приятельки а дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її збиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кні­гініцьких» латинкою, я не міг нічого більше вто­ро­па­ти. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той збиток по­ка­за­в­ся шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.

До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

Зниділим і брудним шляхтичам вона казала: