Миротворець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Також висувалося припущення, що Штукенгайзен здійснив свою давню мрію і переклав рукопис китайською. До такого висновку автобіограф дійшов, почувши про засекречені за часів СРСР досліди генетика Дзяна Каньчжена, якому таланило схрещувати різні види рослин і тварин, як-от огірок і диню, соняшник і арахіс, курку і качку, досягаючи майже алхімічного перенесення якостей одного виду на інший.

Вишенський писав, що за архівами Штукенгайзена велася велика кампанія з пошуку і в Радянському Союзі. Усі згадки про Штукенгайзена ретельно затирались, а його праці вишуковувалися в бібліотечних фондах, вилучались і знищувались. Так, було конфісковано понад пʼять ящиків листувань Штукенгайзена. Біограф стверджував, що саме за «Адамове яблуко», конкретний текст якого дуже цікавив НКВС і КДБ, він поплатився пʼятнадцятьма роками таборів. Очевидно, радянці так і не знайшли цього вінка афоризмів, судячи з того, що значного поступу у вченнях, повʼязаних зі знаковими системами, в радянській науці не відбулось. Якоюсь мірою це пояснює й «анатему», накладену на цей розділ знань із боку комуністичної партії. Можна було припустити, що радянському генетикові Трохиму Лисенку було дано завдання відтворити текст «Адамового яблука» з листів ученого, які, безумовно, мусили перечитувати спецслужби. Невтішні експерименти Лисенка у сфері сільського господарства у 30-х роках доводили, що пройти стежками Штукенгайзена без його на те благословіння було неможливо. Водночас Вишенський мав переконання, що з афоризмами «Адамового яблука» був знайомий (скоріш за все, з усних переказів колег по ГУЛАГу, які, своєю чергою, спілкувалися в таборах із Вишенським), російський математик В. Налімов, що розробив імовірнісну теорію мови та свідомості.

Чиж-Вишенський доволі впевнено допускав про­читання праці Штукенгайзена в Управлінні стратегічних служб США, які використали його напрацювання для розгадування німецьких кодів під час Другої світової війни, а потім, у 50-х роках, уже під егідою ЦРУ, взяли за основу для розроблення систем штучного інтелекту. Він стверджував, що «Адамове яблуко» було працею, що безпосередньо заторкувала новітні галузі науки, такі, як семіотика і компʼютерна лінґвістика. Тож усі вісім афоризмів «Досвіду реконструкції» відобразились у бурхливих подіях 20 ст., як місяць відображається у неспокійних водах моря. Це, поза сумнівом, свідчило про надлюдський геній Себастьяна Штукенгайзена.

На цьому закінчувався короткий, але насичений опис Штукенгайзенової біографії. Стефан Лянґе відчув, що це прочитання змінило його.

Що ж, внутрішньо він порадів за правильний вибір теми дослідження. Хоча серед матеріалів, знайдених ним, було чимало неперевірених фактів і домислів, що їх його керівник у жодному разі не прийняв би, та деяка логічна структура майбутньої наукової праці вже починала вимальовуватись.

Лянґе почав наукову діяльність у Львові, наче виринаючи із тяглого сну. Нарешті він зіткнувся з темою, яка була по-справжньому цікавою для нього. Ба більше — темою розлогою, перспективною, яка змушувала його до опанування нових сфер знань. Лянґе розкошував від необхідності проводити дні у глибокій зосередженості, цінував кожну хвилину свого робочого дня, з насолодою дозволяв собі кілька годин відпочинку під вечір, які витрачав на прогулянки парком біля бібліотеки чи старовинним середмістям Львова.

Матеріалів щодо Штукенгайзена, не рахуючи праці Чиж-Вишенського (до свідчень якого в Лянґе зʼявилася певна зверхня, добродушна поблажливість), було вкрай мало. В архівному відділі бібліотеки Стефаника він зумів віднайти репродукції трьох портретів, на яких було зображено Штукенгайзена. На перші дві картини давав посилання Чиж-Вишенський, третя ж була його власною щасливою знахідкою: переглядаючи альбоми австро-угорських художників початку 20 ст., він випадково вгледів знайомі йому риси обличчя. Складно було сплутати цю особистість із кимось іще! Біла, наче сніг, шкіра, великі сині очі, повні, мов налита вишня, губи, гаптований камзол і тростина. Це був портрет Штукенгайзена часів його викладацької діяльності. Здавалося, він ніскільки не подорослішав, принаймні, на зображенні, де йому мав бути тридцять один, він виглядав червонощоким шістнадцятирічним юнаком. Лянґе настільки сподобався його портрет, що він, аби ні на годину не забувати про мету своїх пошуків, зробив із нього кольорову копію і повісив у своєму помешканні на стіну. З репродукції сходило тепло і спокій, наче з полотен Рембрандта чи ван Ейка.

Інша картина зображала доволі незвичний сюжет: посеред золотої осені під розлогим дубом діти грали в бабу-куцю. На полотні було зображено Себастьяна в компанії сільських дівчаток — на картині всім було років по вісім. Штукенгайзен, прикрашений квітами, із завʼязаними очима, намагався піймати котресь із дівченят, а ті, аби пожартувати з нього, протягували йому замість себе руки з фруктами: яблуками, грушами, виноградом.

Врешті, третя картина зображала Штукенгайзена на природі, босого, спертого на ціпок. Біля нього, мабуть, примальована скорше уявою художника, ніж узята з реальності, стояла полохлива молода козуля.

Ці дві картини Лянґе теж перекопіював собі та підшив у папку до решти матеріалів із дослідження.

Мабуть, саме тоді він відчув, що його життя почало змінюватися. Його сон став спокійнішим, глибшим, хоч і коротшим. Розум полегшав, і в ньому наче засяяло дивне світло — можна було формувати великі думки, від яких поліпшувався настрій і хотілося співати. Лянґе почував себе велично, а водночас — більше, ніж скромно. Хто він тут був? Простий випускник із Відня, що пише наукову працю про маловідомого мовознавця. Однак у глибині серця він дедалі більше упевнювався, що живе недаремно. Він почав відчувати, що в його житті, хай поки невиразно, але починає, точно починає вимальовуватися певна мета. Як солодко було відкривати для себе, що життя, виявляється, могло йому ту мету запропонувати! Чесно кажучи, доростаючи в оточенні студентів, чиї думки було зосереджено на здобуванні карʼєри, створенні сімʼї, на пʼятничних посиденьках за пивом, він уже встиг злякатися, що то й усе, що життя, в яке його привели і яке йому так барвисто змалювали у дитинстві, раптом закінчилося, як невдало написана пʼєса, просто посередині інтриги. Ні, тепер він точно відчував, що життя мало сенс, і той сенс полягав у чомусь глибшому, ніж у написанні докторської праці. Він стосувався життя загалом, ставлення до себе, до людей, до того, що відбувалося на світі. Можна сказати, в його нехитре існування прийшла якась легкість, якої він іще не міг до кінця відчути, не міг розгледіти її причини, але та легкість була радісною.

«Це, певне, і є дорослішання», — гадав Лянґе, вирушаючи до бібліотеки. Солодка врівноваженість, підпорядкованість його графіку певній дисципліні прояснювала розум і дозволяла думати вільніше, ясніше. Він легко складав план наукової праці, тож і не зчувся, як більш або менш оформив її перший і другий розділи. Третій розділ, який вимагав діалогу ідей Штукенгайзена з іншими дисциплінами, він

поки що відклав, сподіваючись надолужити це у Відні.

Якось, прийшовши додому після чергового тяжкого, але продуктивного дня в архіві, він сів навпроти портрета Штукенгайзена і відчув ні з чим не зрівнянне почуття вдячності до цієї людини. Робота над його біографією поступово змінила його умонастрій, вчила його ставати розумнішим, більш терплячим і навіть люблячим. Він відчув, як тепло приязні до Штукенгайзена заливає його серце, і на душі стало затишно. До очей йому підкотилися сльози каяття: каяття за те, що раніше так марнував своє життя, був так зосереджений на речах і так мало цінував людей. Коли Лянґе зрозумів, що плаче, то схаменувся і втер очі, одначе тепло в серці нікуди не зникло, а тільки посилилось, і Стефан просидів біля портрета Штукенгайзена до пізньої ночі.

Відчувши новий смак до роботи, Лянґе під новим кутом почав перечитувати біографію Штукенгайзена. Раптом деталі, з такою дбайливістю змальовані Чиж-Вишенським, припинили видаватися йому кумедними і старосвітськими. Він перечитував деякі абзаци по кілька разів, особливо ті, де Чиж-Вишенський робився поетичним і змальовував осінь на Лемківщині, родинний побут Штукенгайзенів або їхні із Себастьяном дитячі пустощі. Він учитувався знову і знову в розділ, де були описані їхні ігри в театр і де батько Себастьяна віз на санях їх театральний гурт до Львова. Тепер усі ці деталі видавалися йому значущими, сповненими особливої, солодкої ваги. Раптом вони стали значити для Стефана не менше, ніж зріла діяльність Штукенгайзена. Він перечитував їх знову і знову, сподіваючись знайти якесь ірраціональне, а все ж пояснення незвичайному життю Себастьяна Штукенгайзена, натомість відчував, як дедалі більше привертається до цієї постаті.

Лянґе було тяжко розставатися з історіями про Штукенгайзена навіть увечері, коли повертався з бібліотеки. Вдома, перед сном, він діставав копії книги Чиж-Вишенського і знову поринав у Штукенгайзенове дитинство.

Він був упевнений, що відкрив постать генія, слава якого ще прогримить у майбутньому. Випередивши своїх сучасників на сто років, Штукенгайзен, як видавалося Лянґе, розумів природу своєї геніальності, однак не давав оточенню більше, ніж те могло б узяти. Що більше він роздумував над впливовістю ідей Штукенгайзена, то менш кумедними видавались йому припущення Чиж-Вишенського. Справді, той вибух наук, повʼязаних із вивченням логіки знаків, був вельми примітним. Семіотика, герменевтика, коґнітивна лінґвістика — в усіх цих дисциплінах можна було знайти впливи ідей Штукенгайзена. Він прослідковувався в працях Юнґа, з яким Штукенгайзен, якщо вірити Чиж-Вишенському, був знайомий від часів свого першого турне Европою. Ці ідеї вгадувались у працях із квантової механіки. Ах, як добре було би бодай одним оком подивитися на «Адамове яблуко» Штукенгайзена! Ці вісім куплетів, написані алегоричною мовою, не давали йому спати. Що там могло бути? Завуальовані цитати з Біблії? Хлєбніковська гра в літери? Абсурдистська багатозначність? У Лянґе склалося враження, що він потроху доходить (звісно, він не вважав себе генієм, не причислював свій інтелект до розряду виняткових чи особливих) до розуміння потаємного задуму «Реконструкції». Авжеж, гріш була ціна таким припущенням, не підкріпленим фактами. Але правдою було й те, що за останні місяці Лянґе став покладатися більше, ніж на факти, на дві речі: на тверезі міркування та на голос серця.

Охопивши основні сфери знання, де відбувся зна­чний поступ упродовж 20 ст., Лянґе припустив, що появу навіть таких речей, як стільниковий звʼязок та Інтернет, соціальні мережі та загальне «пришвидшення» світу, було опосередковано спричинено «Адамовим яблуком» Штукенгайзена. Якщо це справді так, тоді виникало питання: яку мету переслідував автор «Яблука»? Повернення до мови справжніх імен? Відновлення діалогу з Істиною? І хто, в такому разі, був цей автор?

Стефанові іноді здавалося, що на вулиці — ніяк не 2013, а 1913, і він — не студент із Відня, а один із друзів Штукенгайзена, що народився разом із ним у Дуклі, але не потрапив на полотно, де Себастьян грає в бабу-куцю із сільськими дівчатками, випадково.

Перший дзвіночок, який віщував тривогу, пролунав, коли він поїхав на зимові вакації до Відня, провідати матір і наречену. Йому страшенно не хоті­лося розставатися зі своєю щоденною роботою — здавалося, він вимушений буде страждати без таких близьких йому Чиж-Вишенського, його міжвоєнних замальовок та історій про Штукенгайзена.

Приїхавши до Відня, він тільки й говорив про свою наукову працю. Андреа слухала спершу з цікавістю, потім — із нудьгою, далі — з нерозумінням. Коли вони пішли на різдвяну вечерю до матері Стефана, і він уже вдесяте пояснював Андреа, що знайшов справжнього генія від лінґвістики, Андреа сказала:

— Стефане, може, годі? Відколи ти приїхав, ти тільки про те й розводишся, що про цього Штукенгайзена.

— Це справді велична постать! Тобі неодмінно потрібно почитати його біографію! Шкодую, що не зробив копій спеціально для тебе... зрештою, ти ж не читаєш українською... Шкода... О, я знаю! Ти приїдеш до мене на Великдень, і я влаштую тобі штукенгайзенівські читання! Це буде щось на кшталт того, що відбувалося у їхньому лінґвістичному клубі! Ми запросимо ще декількох наших друзів, і я влаштую вам екскурс у штукенгайзенознавство.

— Поправді, що більше ти мені про нього розказуєш, то менше мені хочеться дізнаватися про нього ще щось, — відповідала йому роздратована та ображена Андреа.

— Даремно! Цілком даремно! Це космос, Андреа! Тобі, можливо, здається, що я надто заглибився у ці свої дослідження, одначе ти не бачиш усієї картини так, як її бачу я. Подивись на речі моїми очима, і ти зрозумієш, що це — не порожня трата часу. Я заново відкриваю якісь принципові, універсальні, я сказав би, речі. Я не заглиблююся в якусь нору, навпаки, це пробудження! Андреа, це справжнє пробудження!

За святковим столом Стефан не стримався і повів далі:

— У мене склалося враження, що він просто розділив свої «Вісім зустрічей з Істиною» на вісім частин, вклавши по одному віршеві у кожен конверт, і розіслав їх найвизначнішим представникам науки свого часу. І що ми бачимо? Зʼявляється квантова механіка, зʼявляється теорія ноосфери, Уоссон і Крік відкривають ДНК, далі виникає теорія систем, холістичний підхід, екопсихологія, екофемінізм, бурхливий розвиток семіотики, поява лінґвістичної генетики. Врешті, виникнення соціальних мереж в Інтернеті — хіба це не очевидно? Це все наче пазли великої замороки. Я бачу, як її шматки пасують одна до одної, але мені бракує інтелекту зібрати їх усіх докупи. Це його послання, і свого часу ми зможемо прочитати його...

— Стефане, синку, ти себе добре почуваєш? — стурбовано спитала мати. Андреа, колупаючись виделкою у різдвяному паштеті, дивилася на нього з-під лоба. Стефан зрозумів, що останні тридцять хвилин було чути тільки його та його розмови на тему його PhD.

— Ти не перевтомлюєшся, синку? Мені здається, тобі слід трохи відпочити.

Стефан, збагнувши, до чого хилить мама, спробував опанувати себе.