Миротворець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Привіт, Родіоне, — привіталася вона. — Як справи?

— Та нормально все, — Раскатов знову відчув цю незвичну для себе зніченість у розмові з Веронікою. — Був на Лайті щойно, народу взагалі немає. Вода як молоко, плавати нереально, спекотно навіть у воді. Ну, біля човна там крилатка висить, бачила?

— Хто?

— Крилатка, риба така отруйна. Схожа на півня. У них зараз сезон парувань, вони підпливають близько до берега. Так що ти вважай, як будеш купатися ходити. У нас на Асалі вони теж бувають. Дивись, не наступи. На сім років ногу паралізує.

— Та ти що?

— Серйозно, — ствердив Раскатов, задоволений, що вдало розплутав незручну для себе ситуацію. — А що там у вас? Як справи? Артьом дома?

— Ми переїжджали сьогодні, — сказала Вероніка, перебираючи пучки зелені. — До будинку позаду вашого. Той, що біля старої мечеті, зразу біля бугенвілії.

— А, все. Знаю. Там колись серфери жили.

— Видно, що якісь хлопці цікаві були, — загадково сказала Вероніка. — Скоро приїздить Соня з дітьми. Артьом дбає, щоби вистачило місця для всіх.

— Він відповідальний.

— Так. Він удома зараз, меблі перетягує. А ти прийдеш до нас сьогодні? — Вероніка зміряла його поглядом. — Ми тебе запрошуємо на вечерю.

— Ну, клас. Прийду. Музичку пограємо. — Раскатов відчув раптом незвичну припіднятість. — Слухай, давай з овочами допоможу.

Задоволений, що може проявити свої якості, Рас­катов ніс пакети з овочами до нового дому Вероніки. Все ж таки їй потрібно побільше позитиву, вирішив він. Надто вже вона у скрутному становищі опинилася. Відчуття підтримки, ось що їй прописав би доктор Раскатов. Двічі на день по пʼятнадцять хвилин. Що ж, здається, це він їй може запропонувати.

Втім, Вероніка, хоч і перебувала у стані повної невизначеності, здається, не піддавалася паніці й вела себе напрочуд спокійно. Від неї віяло вмиротвореністю, покірністю і якимось легким жалем, з яким вона, здається, вже внутрішньо змирилась.

— Родіоне, ти справжній джентльмен. Дякую, — сказала вона біля дому. — Візьмеш сметани, коли йтимеш до нас? Я готуватиму голубці.

— Не питання, — відповів він. — Забили. Бувай, побачимось!

Раскатов утримався, щоби не підморгнути їй, як те звик робити на серф-станції. «Не питання»! «Забили»! Що за слова у нього? Він, мабуть, вперше за довгі роки відчув, що серфінг не тільки багато дає для внутрішнього світу людини, а й накладає свій відбиток. Ну й добре, ну і клас, що накладає.

Задоволений, насвистуючи, Раскатов пішов додому.

8

Сховавшись у затінку пальм біля дому, він увімкнув музику, розпалив кальян і заладував собі добротного, міцного косяка. Життя склалося — саме так можна було назвати цю післяобідню картину в домі Раскатова. Біля плоту лежала в коробі нагодована Бейбі-собака. Цуцики, насмоктавшись мами, з писком перелазили через краї короба і намагалися досліджувати територію навколо. Бейбі-собака дивилася на це очима, затягнутими собачою ситістю і тихим щастям від того, що її ссуть малі.

Відчуваючи певне окрилення до того, аби подивитися на своє життя з перспективи, Раскатов розкурив сигарету з марихуаною та орлом злетів над буденністю, котра, хоч не хоч, підступала навіть тут, у Дахабі. Для цього, врешті-решт, Бог і створив наркотики — щоби можна було ось так, не торкаючись землі, припіднятися над мирською маєтою, окинути поглядом свої неповні тридцять три і побачити, що добре воно.

Життя склалося — ось що думав він у той момент, момент повноти і довершеності. І відчув Раскатов, що сходить нове сонце над його обрієм — сонце знання. Сонце зрілості. Можливо, це його неповні тридцять три виповнюються, і він, нарешті, перетинає якусь містичну межу пізнання? Пізнання якоїсь прихованої властивості буття, особливе нутряне розуміння світу своїм черевом, своїми тілесами. Все було повним — цей початок рамадану, кальян, косяк, горнятко з чаєм — усе було для нього, Раскатова, знаками того, що життя склалося.

Бажання змінитися прийшло до нього в серце раптово, немовби несподівано — але він упізнав його, як упізнають старого друга. Воно, затамоване, жило з ним, прикрите бравадою буднів. Як було не впізнати той закуток серця, де ховалося все потаємне, замкнуте на тисячу замків, прикрите для певності залізним чохлом, аби не дізнався хтось інший — врешті, він і сам не дуже знав, що там, під цим металевим чохлом. І Раскатов мусив зізнатися собі, що вже зняв цей чохол, зняв, відклав убік і тепер споглядає себе, своє єство, неприкритим, як воно є.

Він зрозумів, що хоче змінитися, але не від того, що все було зле, не від того, що наслідки трудів його виявилися потворними — навпаки, це від повноти він відчув, що нарешті готовий зазирнути в себе.

Він повірив у Артьома. Раніше він теж зустрічав таких типажів, як цей, він називав їх казкарями, і вважав, що то — вбогі студенти, котрі в такий спосіб маскують власне бажання пригрітися біля тепла матеріального щастя, сублімують брак фінансів у поезію та філософію. Він ніс своє розчарування, потверджене цими фантазерами, у глухому закутку серця, аби ніхто навіть не здогадався, що він мріє про щось інше — інше небо, іншу землю. Раскатов розсміявся сам із себе. Стало смішно, що він так довго боявся подумати про можливість змін. Припинити триматися ідеї, що він — утікач зі світу грошей. Опертися на знання і віру. Повірити в чистоту помислів і силу переконань. Увірувати, що за цим нагромадженням сумʼятних подій, яким він звик бачити світ, криється щось, чи навіть хтось, достатньо прозорливий, достатньо мудрий, аби тримати все це під контролем і кликати його: «Раскатов, кидай перейматись дурнею, ходи-но вже сюди!».

Приблизно так. Наївно і чисто. Але Артьом не був наївним, от у чому фішка. Він не був наївним, як ті студенти в окулярах. Він був прямим, як струна, і твердим, збіса твердим, наче стара пальма, яку неможливо зрубати звичайною сокирою. У його вигляді, в тому, як він тримав себе, було щось рішуче, відчайдушне, від чого (тут Раскатову було годі зізнатися в цьому, але, коли вже говоримо начисто, то зізнаймося до кінця) накочувалися сльози. Накочувалися сльози, коли він бачив, як Артьом, схилившись над гітарою, грав свій даб у клубі «Раш», накочувалися сльози від віри, яку він ніс у собі, — що цей світ можна пройти, не забруднившись, що можна вистояти, опираючись лише на правдивість і чистоту, на зречення і на милосердя, ось що лунало йому в музиці Артьома, в тому, як він мікшував семпли на компʼютері, в тому, який відсторонений і зосереджений, рішучий та безкомпромісний він був, знаючи, що на ньому висять тепер двоє дітей — 4 і 8 років, і ще одне на підході, а з ними — їхня скандальна мамаша, яка влаштовує істерики по скайпу. Раскатов уже зрозумів, що Соня — не та людина, котру можна легко приручити, та й Артьом, видається, таких людей ніколи й не шукав, він ішов своїм шляхом, і за ним озиралися, і чи був іще хтось, окрім Раскатова, хто міг би відчути цей поклик, кинути все, що в нього було старого, відомого, і просто послідувати за ним? Увірувати? Нести вогонь віри разом?

Треба було докорінно змінитися. Змінитися — означає увірувати. Увірувати — означає знати достатньо. Віра народжується у знанні, а не в невігластві, ось що зрозумів Раскатов, вдивляючись в Артьома. Він хотів вірити так само пристрасно, як вірив Артьом, а тому мусив знати.

Пролунав заклик муедзина до вечірньої молитви, і Раскатов із подивом зрозумів, що на цей раз розібрав кожне слово, бо всі вони були вже давно йому знайомі. Так чи інак він умів ними користуватися в побуті, точно так само, як усі почуття, що були знайомі йому раніше окремо та були завжди під рукою, тепер зібралися воєдино, в одному заклику:

9

Вечір. Сходить великий місяць. Мусульмани-чоловіки із сусідніх будинків зібралися біля маленької мечеті, сімейної мечеті Туейрі. Сидять на землі, порозкладавши біля себе тарілки. Приносять пляшки з водою, таці з рисом, таці з курятиною. Чоловіки припиняють денний піст і приступають до вечері.