Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ілля Матвійович. Звичайно, ходімо, я для цього сюди й прийшов, але, побачивши все це, вирішив не висуватися й перечекати.

У Іллі Матвійовича був власний кабінет, як зрештою, в усіх провідних лікарів, там ми й зустрілися. Невисокий літній чоловік з професорською борідкою й вусами із сивиною. Йому було біля шістдесяти. Окуляри в тонкій, здається, позолоченій, оправі, та стильний костюм довершували картину. Отакий собі практикуючий професор у якій-небудь західноєвропейській країні. Псував картину лише бинт, що огортав шию, служачи живим нагадуванням про те, що не тільки робота у всяких органах небезпечна й важка.

— Сідайте, — вказав він рукою на два крісла перед своїм столом. — Сподіваюся, вас ніхто не бачив?

— Ні, — чесно відповів я.

Ілля Матвійович підійшов до дверей, клацнув замком і повернувся за стіл. Зручно влаштувавшись у своєму кріслі, він подивився на мене й посміхнувся.

— Читав я, читав вашу газету. Брехні, звичайно, вистачає.

— Намагаємося, — у тон йому сказав я.

— Хоча й цікаві статейки читати доводилося.

— Ну, це не я писав.

— Що ж так?

— Я недавно там працюю. Тобто не те, щоб недавно, але не дуже давно. Якось не траплялося цікавих сюжетів. До цього моменту.

— Виходить, наша славна клініка вас заінтригувала?

— Ще й як, — підтвердив я. — Не знаю, чи маєте ви намір бути зі мною відвертим до кінця, але я надивився вже такого, що незабаром почну до церкви ходити. Як ваша шия — не болить?

Доктор відразу став серйозним. Рука його мимоволі сіпнулася до шиї, але він пересилив себе й поклав її назад на стіл.

— Якби я сам не бачив, що тут відбувається щось незрозуміле, то ми б з вами зараз не розмовляли. Звичайно, всі ці самогубства справа міліції, але я мало вірю, що вони можуть в нашому випадку нормально з усім розібратися.

— Виходить, ви вважаєте, що я зможу? — уточнив я.

— Це теж не факт.

— Про що ж ми з вами говоримо? Я от прямо вам кажу: мені потрібна від вас інформація. Інформація з перших вуст, правдива й об’єктивна. А ви, наскільки я можу зрозуміти, хочете переконатися в якихось своїх підозрах. Правду кажу?

— Який ви спритний, Ігоре, — хмикнув лікар. — Так, у мене є деякі підозри, але це всього лише підозри. Коли я довідався від Андрія, що в нашій клініці перебуває журналіст, та й ще такої газети, то вирішив, що з вами можна співробітничати. Але наразі я вам потрібний набагато більше, ніж ви мені.

— Коли я вам знадоблюся, то буде вже пізно.

— Не потрібно все драматизувати. Маємо два самогубства, і ніхто не знає причин, через які вони трапились.

— А ви знаєте, що Валентині ввижалися привиди? — з притиском спитав я. — Ви знаєте, що навколо клініки бродить якийсь виродок, що, зважаючи на все, є або пацієнтом, або піддослідним? І ви пропонуєте не драматизувати! А ваш вампір — це що, випадкове божевілля?

— Заспокойтеся, а то я вирішу, що ви дійсно хворий, хоча Андрій і запевняв мене, що це не так, — примирливо сказав Ілля Матвійович. — Я визнаю, що навколо діється щось не зовсім нормальне. Я знаю, що Валя бачила, як вона стверджувала, привидів. Я не знаю, чому наклав на себе руки Анатолій — міцний мужик зі стабільною нервовою системою. Але якби ви пропрацювали з моє, то вам би ці факти не здавалися б настільки однозначними. А що стосується вашого, як ви висловилися, виродка, то про це я взагалі уперше чую.

Я не став зволікати й просто виклав йому все те, що бачив. Його обличчя виглядало недовірливим, однак зацікавленим, і це було не більше й не менше, ніж я розраховував.

— Якщо хочете, можете поговорити з Дмитром Васильовичем, — закінчив я. — Він підтвердить усі мої слова.

— Я не казав, що не вірю.

— Але я бачу, що повністю ви не вірите. І, напевно, по-іншому бути й не може. Я лише хочу, щоб ви замислились над цим.

— Я можу, підтвердити, — уперше за весь час вступив у розмову Андрій, — що мій батько розповідав мені точно таку ж історію.

— У цьому й біда, — важко зітхнув Ілля Матвійович. По вираженню його обличчя було видно, що контраргументів він знайти не може, але професія й сформований світогляд не давали йому повірити мені просто на слово. А ще він чогось не договорював. — А ще цей пацієнт…

— Вампір, — підштовхнув я.