Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Філ пішов до кіоску в підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.

Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.

— Ти шо тут продаєш?

— Нічого.

— Розказуй. Ми бачили, як он отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?

— То мій друг і я йому давав гроші на сигарети.

— Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяем... У, очкарики дохлі, нема на вас харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом в отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, утром визовем следователя...

Один з них узяв Костикову книжку і почав гортати.

— Тю, дак це ж стіхі.

— Яка разниця, — сказав другий. — Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.

Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому в нього так багато книжок. Йому анітрохи не хотілося йти в отдєлєніє, де сиділи п’яні бомжі і хворі СНІД’ом проститутки, а міліціонери, забувши про все на світі, до ранку грали в підкидного дурня. Йому хотілося доповзти до Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай раз за весь цей несамовитий день.

— А, дак це пісатєль, — здогадався один і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі про льодовий похід і дорогу життя, сповнену випробовувань та спокус, про численні небезпеки, які на кожному кроці чигали на їхню свободу й гідність.

— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети так дешево не продаються, мадам!». І рве купюру на тисячу дуже дрібненьких центів.

— А вона?

— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила на свою голову з романтиком. Читатиме для розрядки Костикову книжку. А потім на нас напав трамвай...

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ щедро частував гостя, розповідаючи про тонкощі догляду за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд на Костика і він потай від Філа — бо той якраз наводив п’ятнадцятий неспростовний аргумент проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували над тим, де взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі, і нарешті згадали про Сашка.

Сашко був однокурсником Костика по Літературному інституту. Вони разом їздили на сесії до Москви, разом відвідували і прогулювали лекції, ходили до музеїв і на виставки, жили в одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження до Нєвінномиска, застав їх обох на сесії і залишився в літінститутському гуртожитку на дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки про «Московіаду» Андру-ховича не викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували на його сьомий поверх. А я, я сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — разом з Костиком і Сашком ходив по горілку у таксопарк о третій годині московської ночі. Що ж він там пише, той ваш Андрухович? Нібито люди падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, бо їх не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, де люди гинуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви так просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А я — я! — мушу застерегти, що то все художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі баби Кіри. Вона один раз не пустила Андруховича по горілку — і на, маєш, він на двох сотнях сторінок строчить оскарження і вирок цілій Імперії. А до баби Кіри треба підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш, яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вас опять закончилась водка, но я вас никуда не пущу, идите спать, вам же завтра на занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I треба знати ВІДГУК, інакше вона пошле вас туди, куди й Андруховича послала. Тому треба нахилитися ось так і прошепотіти їй на вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, но ведь мы же и вам нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла Москва поКІРно лягає до ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що в ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам ще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, не забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював дух живої неокласики, тож Костикові не раз спадало на думку: а що, коли це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся до Києва і надолужує те, що урвала енка-ведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, я не Зеров, я інший, не прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали суть справи. Сашко подумав і сказав, що попрохає машину в батька.

— Навіщо тобі та сотня доларів, коли ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що все буде гаразд.

VII

Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички і оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки бери й записуй, мерщій, поки все це триває, і він уже пошкодував за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали на стільці біля ліжка, саме для отаких випадкових невідворотностей; і розізлився на себе за те, що він не вдома, а тиняється по чужих містах і людях, хоч би якими привітними й гостинними вони були. Але, прислухавшись до себе, він зрозумів, що це не вірш, принаймні не його вірш, це пульсував ритм довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, не до Костика, ні до кого, впізнавані і нічиї, ні про що, але разом з тим сенсовні й відчутні, як дотик.

В осінні вечори, у вечори студені, непевне все якесь, як ворожбитський віск...

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам ішов спати до батьків. І все ж Костик відчував, що, окрім звуків капежу, у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, бо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тут ніколи не снилися кошмари, не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету не дратувало. Тієї миті зарипів саме паркет і Костик не витримав, підхопився на ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника в узголів’ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з’їсти стільки котлет! Її мисочка з водою стояла на кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду неви-ховану собаку за собою. Джессі так жадібно припала до води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води не було. Тоді він зазирнув до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся до кімнати.