Диваки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фашисти оточили його тісним колом. Павлик, тремтячи від страху і люті, дістав з-під куща каменюку завбільшки з кулак. Хай тільки посміє хто скривдити, зразу ж схопить по голові!

Одначе захищати батька хлопцеві не довелося. Той і сам зрозумів: так просто фашисти не відчепляться. Повагавшись трохи для годиться, сказав, що точно не знає, де поділися човни, бо вже другий день сидить, не вилазячи з погреба. Але ненароком чув — їх мали заховати в Качиному лимані.

Фашисти зразу подобрішали, а найстарший навіть поплескав по плечу:

— Гут, гут!

Тоді попросили провести їх до лиману. Батько закректав, заойкав, схопився за поперек, поскаржився, що захворів, а тому й немічний, не дійти йому туди. Та вони не зважили, повели з собою.

Ідучи з двору, батько весь час озирався. Павлик зразу догадався, що це він його шукає, хоче щось сказати. Але з-за куща не вийшов, адже його теж можуть забрати фашисти. А сказати батько, певне, хоче, щоб він збігав у село, повідомив рибалок, нехай рятують човни. Доки водитиме ворогів по Качиному лиману, човни можна переховати і в інше місце.

Щоб заспокоїти батька, мовляв, я все бачив, чув і знаю, що тепер робити, Павлик свиснув тричі і чкурнув у зарості.

— Куди ти? — раптом вискочив біля узвозу з рівчака Льоня Петренко і перегородив йому дорогу.

Павлик аж сахнувся з несподіванки.

— Хай тобі!.. — махнув рукою на друга. — Отак налякав… Ти чого тут?

— Дід Іван послав. Каже: “Збігай до Антонюка, розвідай, куди німці поїхали”. Так я оце й прибіг. Дивлюсь, а вони твого батька з двору ведуть. Тоді я хаміль-хаміль і плигнув у рів. Коли чую — ти летиш… Куди то їх повели?

— Хочуть човни забрати. Усе допитувалися, де заховані, але тато не признався. А вони вже й самі знають. Говорять: у Качиному лимані або в Колотому яру. Ото й поїхали до лиману шукать.

— Диви, уже якийсь гад повзучий виказав! У-у, продажна шкура!.. — зціпив зуби Льоня.

— Треба побігти сказати рибалкам, щоб переховали. Ну, швиденько, чого стоїш? — смикнув друга за рукав Павлик.

— Ет, — скривився Льоня, — поки зберуться рибалки, німці встигнуть і в яр сходити. Краще давай самі переховаємо.

— Зможемо?

— А чого ж.

— Треба тільки обережно пробиратися — тут на березі, мабуть, повно німців. Ще піймають…

І вони заквапились до яру.

На своїй путі хлопці двічі натикалися на ворожі пости, що були розставлені по схилах. Першого разу солдати не помітили Павлика й Льоню, а вдруге навіть стрельнули вслід і прокричали: “Гальт!” Стій, мовляв. Та хлопці не спинилися, помчали далі.

Вгорі над Колотим яром дерева майже змикалися гіллям і кидали на воду жовтаву тінь. Сонце підбилося вже високо і починало припікати, а з яру по-осінньому віяло прохолодою. Пахло глиною, прілим листям.

Вхід з річки вузький, поріс з обох боків червоною шелюгою, колючою шипшиною і сріблястим полином. Одне слово, кращої схованки для човнів і не бажати. Не вкажи на неї “своя людина”, ворог повік не знайшов би.

У яр спускалися не стежкою, як завжди, а крутим схилом, щоб швидше. Павлик зідрав коліно, але на те не зважав.

— Заживе, — махнув рукою і зразу ж кинувся з Льонею до човнів.

Їх стояло там дванадцять — десять невеликих, під весла, і два моторних.

Закачали холоші, вхопили на піску по довгій тонкій жердині, стрибнули у крайній човен і, відштовхуючись, попливли до виходу. Там, на березі річки, густі лозняки, вербові порості — є де переховати.

Та чи встигнуть вони це зробити, поки прийдуть фашисти? А вони неодмінно прийдуть, коли довідаються, що на Качиному лимані немає рибальських човнів.

— Бери ти одного і я одного — так швидше, — розпорядився Льоня, коли вони знову повернулися в яр, уже без човна.

Обережно, щоб не грюкати і не бовтнути жердиною, переправили тепер водночас два човни.

Незабаром у яру залишилися тільки моторні. Вони були замкнені одним замком. Спробували видерти ланцюг — куди там.