Вогнем i мечем. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

— Милостивий пане, — звернувся він до Підбип’яти, — князь намісником вашу милость призначив.

— О Боже! О Боже! — простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

— Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, — пробурмотів пан Заглоба.

— Ну, а що з роз’їздом? — поцікавився пан Володийовський.

— Вирушаємо негайно, — відповів пан Скшетуський.

— Людей багато князь велів узяти?

— Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п’ятсот шабель.

— Гей, то це ціла експедиція, а не роз’їзд! Та коли так, пора у дорогу.

— У дорогу, у дорогу! — повторив пан Заглоба. — Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від’їзд дивилася сила-силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля — він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

— Я носив йому князівський наказ, — говорив пан Кушель, — і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa[3], бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: «Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє — увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого — зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

— Та що може зі Скшетуським статися sub tutela[4] його ясновельможності! — вигукнув один із офіцерів. — І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м’які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

— Погляньте-но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, — шепотів пан Заглоба, — присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

— Найголовніше, що ми, все-таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! — мовив пан Володийовський.

— Найгірше — це журитися, на місці сидячи, — підхопив пан Заглоба, — а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк — відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

— Не вірю я, — прошепотів пан Володийовський, — щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum[5], ніби кліщ у серце впивається.

— Якщо любов щира, — озвався пан Лонгінус, — хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув — зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: «На здоров'я, на здоров'я!» — і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

— Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, — мовив пан Володийовський.

— Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, — відповів пан Заглоба.

— Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, — зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

— Мене зовсім інше мучить — поділюсь-но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський — якщо, звісно, не вдає — тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

— Де там! — заперечив пан Володийовський. — Це у нього вдача така — ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.

— Це саме собою, але згадай-но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter[6], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem[7] боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…

[3] Небезпечною (лат.).

[4] Під опікою (лат.).

[5] Для прикладу (лат.).

[6] Байдуже (лат.).

[7] Глузд (лат.).